Тарзан, годованець великих мавп - Едгар Райс Берроуз

Другого ранку Канлер поїхав до міста.

На сході понад лісом низько слався дим. Там близько тижня буяла пожежа, але вітер весь час віяв із заходу, і небезпека їм поки що не загрожувала.

Ополудні Джейн вирушила на прогулянку. Вона не дозволила Клейтонові супроводжувати її, сказавши, що хоче побути на самоті, і він удовольнив її бажання.

Професор Портер та пан Філандер сиділи вдома, поглинуті й захоплені обговоренням якоїсь ґрунтовної наукової проблеми. Есмеральда дрімала на кухні, а Клейтон, утомившись після безсонної ночі, влігся на канапі у вітальні і швидко поринув у важкий сон.

Чорні клуби диму на сході здійнялися вище до неба, несподівано повернулися і швидко помчали на захід.

Вони під’їжджали все ближче. Мешканці флігеля поїхали до міста на ярмарок, і ніхто не помітив вогненного демона.

Невдовзі полум’я перехопило дорогу на південь і відрізало Канлеру шлях до відступу. Незначна зміна вітру спрямувала лісову пожежу на північ, потім вітер перемінився, і якусь мить полум’я стояло непорушно, немов узяте за вузду владною рукою.

Несподівано на дорозі з’явився великий чорний автомобіль, який шалено мчав з південного сходу. Він рвучко загальмував перед будиночком, і з нього вистрибнув чорнявий велетень, який бігцем кинувся до дверей. Не зупиняючись, він вбіг у будиночок. На канапі лежав Клейтон.

Прибулець остовпів од подиву, а потім одним стрибком опинився біля канапи.

Він рвучко потрусив Клейтона за плече й закричав:

— Боже милий, Клейтоне. ви тут усі з глузду з’їхали, чи що? Хіба не знаєте, що ви майже оточені вогнем? Де міс Портер?

Клейтон скочив на рівні ноги. Він не впізнавав того, хто його розбудив, але зрозумів, що той говорить, і вмить опинився на веранді.

— Скот! — вигукнув він, а тоді, забігши в будинок, загукав: — Джейн! Джейн! Де ви?!

За хвилину прибігли Есмеральда, професор Портер та пан Філандер.

— Де міс Джейн?! — закричав Клейтон до Есмеральди, хапаючи її за плечі й немилосердно трусячи.

— О Габерель, містере Клейтоне, вона пішла гуляти!

— Хіба вона ще не повернулась? — І Клейтон, не чекаючи відповіді, кинувся надвір, а за ним і решта.

— Куди вона пішла? — крикнув чорнявий велетень до Есмеральди.

— Цією дорогою! — вигукнула налякана чорношкіра, вказуючи на південь, де шаленіло полум’я.

— Посадіть цих людей в інший автомобіль, я бачив його, коли під’їжджав, і рушайте північною дорогою! — закричав незнайомець Клейтонові. — Залиште мій автомобіль тут! Якщо я знайду міс Портер, він нам знадобиться, якщо ж не знайду, він ніколи не знадобиться! Робіть, як я кажу! — додав він, коли помітив, як гнучка постать незнайомця метнулася через галявину на північний схід, де полум’я ще не торкнулося лісу.

Усі відчули полегкість, позбувшись величезної відповідальності, яка лежала на їхніх плечах, усі повірили в здатність незнайомця врятувати Джейн, якщо її взагалі ще можна врятувати.

— Хто це? — спитав професор Портер.

— Не знаю, — відказав Клей тон, — він назвав моє прізвище, і він знає Джейн. бо питав про неї. А Есмеральду він назвав на ймення!

— Він здається мені дуже знайомим! — вигукнув пан Філандер. — Та втім, скарай мене Боже, я знаю, що ніколи досі його не бачив!

— Годі, годі! — закричав професор Портер. — Диво з див! Хто він і чому я відчуваю, що Джейн врятовано, коли він рушив на її пошуки?

— Не знаю, професоре, — замислено відповів Клейтон. — але в мене таке саме відчуття. Ходімо! — вигукнув він. — Нам самим треба чимшвидше видобуватися звідси, бо дорогу невдовзі буде перетято!

І всі поквапилися до Клейтонового автомобіля.

Коли Джейн збиралася повернутися додому, вона злякалася близького диму лісової пожежі, невдовзі її переляк став майже панічним, бо вона помітила, що полум’я, яке наступало, швидко охоплювало ліс між нею та будинком. Врешті-решт їй довелося повернути в густі чагарі, і вона пішла на захід, намагаючись обійти вогонь і дістатися додому.

Внезабарі вона зрозуміла всю марність своїх спроб, і тоді в неї залишилася остання надія на порятунок: повернутися на дорогу і тікати нею на південь до міста.

Тих двадцяти хвилин, які їй знадобилися, аби вийти на дорогу, вистачило для вогню, щоб перетяти їй шлях до відступу так само, як перед тим їй було відрізано шлях додому.

Короткий біг дорогою закінчився зупинкою й жахом, бо перед утікачкою виросла нова стіна полум’я. Смуга вогню перекинулася через дорогу, поширилася на південь від моря вогню, і невелика ділянка дороги потрапила в його невблаганні обійми.

Джейн зрозуміла, що марно намагатися пробитися крізь кущі.

Вона вже спробувала раз. і це їй не вдалося. Тепер вона зрозуміла, що через кілька хвилин весь простір між ворогом на півночі і ворогом на півдні перетвориться на море ревучого полум’я.

Несподівано вона почула, що хтось гукає її на ймення з лісу.

— Джейн! Джейн Портер! — пролунав чітко незнайомий голос.

— Тут! — вигукнула вона у відповідь. — Тут! На дорозі!

І вона побачила, як по гілках дерев до неї мчить зі швидкістю білки якась постать.

Порив вітру повив їх хмарою диму, і вона перестала бачити людину, що поспішала до неї, але несподівано відчула велику руку, яка вхопила її. Потім її підняли з землі, і вона відчула зустрічний плин повітря і подеколи доторк листя під час швидкого польоту. Вона розплющила очі.

Далеко під нею стелилася поросла кущами земля.

Довкола неї шелестіло листя лісу.

Велетенське створіння, яке несло Джейн Портер, перестрибувало з дерева на дерево, і їй здалося, що вона бачить уві сні все те, що пережила в далеких африканських джунглях.

О, коли б це була та сама людина, яка несла її тоді крізь переплетіння заростей! Але це неможливо! Проте, хто інший у