Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

class="book">— Він, і ніхто інший. Подумайте самі: сеньйор Атанасіо сказав нам, коли і де Віннету переправився через Ріо-Ґранде. Він ніяк не міг за цей час зібрати воїнів і дістатися до Ріо-Кончос. Наскільки я його знаю, він мав би вчинити саме так: підготувати засідку в найзручнішому для нападу місці й заманити туди команчів. Яка чудова приманка — стійбища апачів залишилися без охорони! Тому я цілком певен, що він чекає їх тут.

— Тисяча чортів! Але тоді нам буде досить важко виплутатися з халепи. Розвідники-апачі вважають нас ворогами.

— Ні, вони знають, що я розгадав їхню хитрість. Варто мені хоч словом проговоритися Білому Боброві, і на них чекає смерть біля стовпа тортур. Але оскільки я мовчу, я — їхній друг.

— Тоді дозвольте ще одне питання, сер. Як ви вважаєте, чи повинні ми застерегти команчів?

— Гм! Питання дуже делікатне. Команчі стали на бік Наполеона, напали на стійбища апачів і вбили багатьох із них. За законами як білих, так і червоношкірих, їх слід покарати. Але ми викурили з ними люльку миру, і тепер зобов’язані допомогти їм.

— Це правда. Та я однаково значно охочіше допоміг би Віннету.

— Я теж. Ми стоїмо перед важким вибором: видати розвідників або допустити побиття команчів. Так чи інак проллється кров. Що ж робити? От якби Ґібсон і Олерт уже були в наших руках, ми би спокійнісінько поїхали геть, і хай ці дикуни зводять порахунки без нас.

— Може, так і буде вже завтра вранці.

— Та хтозна. Може статися, що завтра о цій порі я, ви й наші друзі червоношкірі — немає значення, команчі чи апачі, — зловимо в Країні вічного полювання кількадесят бобрів або будемо ласувати вирізкою щойно вбитого бізона.

— Хіба небезпека настільки близько?

— Думаю, що так. Маю дві причини так вважати: по-перше, до найближчих стійбищ апачів уже недалеко, а Віннету не дозволить команчам наблизитися до них. По-друге, офіцер Хуареса щось казав про можливу допомогу.

— Слушно кажете. Але хто б із них не переміг, ми можемо довіритись люльці миру команчів і тотему Інду-Нішо. До того ж Віннету знає вас, та й мене вже раз бачив із вами. І все ж безглуздо, потрапивши в жорна, думати про кожен камінь окремо. Яка різниця, котрий із них зітре тебе в порошок.

— Тоді треба намагатися не дати жорнам почати молоти, а ще краще — не потрапляти між ними. Але ми забалакались. Час піти все оглянути. Хто знає — а раптом, попри темряву, я побачу щось таке, що допоможе нам зберегти скальпи. Ідіть за мною. Здається, я колись бував у цій долині.

Ми справді були в невеликій, майже круглій долині, затиснутій серед стрімких скель. Входом і виходом служили дві вузькі ущелини, де команчі виставили вартових. Аби пройти з одного кінця долини до другого, достатньо було п’ятьох хвилин. Посеред долини розмістився табір команчів, а розвідників вони вислали назовні. Скелі з обох боків долини були такими стрімкими, що ніхто не зміг би ні видертися ними нагору, ні спуститися донизу. Ми обійшли усі вартові пости і повернулися назад, у табір.

— Просто жахливо, — бурчав старий, — кращої мишоловки годі шукати. Ніяк не збагну, як нам звідси вибратися. Ви бачили коли-небудь, як лисиця відгризає собі лапу, щоб вирватися з пастки?

— А чи не можна переконати Білого Бобра перенести табір в інше місце?

— Сумніваюся, що він погодиться. Білий Бобер упертий і навряд чи повірить у небезпеку, якщо ми не видамо йому апачів. А цього ми не зробимо.

— Мені здається, сер, що ви перебільшуєте. Долина виглядає неприступною. По скелях апачі в неї не спустяться, а біля входу і виходу стоїть охорона.

— Так, десяток людей біля входу і стільки ж біля виходу можуть захистити табір від кого завгодно, але тільки не від Віннету. Я досі не второпаю, чому Білому Боброві, завжди такому обережному і передбачливому, заманулося зупинитися на ніч у цій долині. Ті двоє апачів зуміли обвести його круг пальця. Спробую-но я з ним поговорити. Якщо він не послухає, а потім що-небудь станеться, ми будемо триматися по змозі осторонь від сутички. Ми в дружбі з команчами, але, не дай Боже, випадково вбити нам хоч одного апача.

Розмовляючи, ми знову наблизилися до табору. Біля вогнища нерухомо, немов статуя, стояв індіанець, за орлиним пір’ям можна було легко впізнати Білого Бобра. Ми попрямували до нього.

— Мій брат переконався, що ми в безпеці? — звернувся вождь до Вірної Смерті.

— Ні, — відповів той. — Схоже, ми потрапили в пастку, і вона ось-ось закриється.

— Мій брат помиляється. Долина, в якій ми зупинилися, схожа не на пастку, а на ту споруду, яку блідолиці називають фортом. Ворогові ніяк не вдасться проникнути всередину.

— Так, через проходи він, може, в долину й не проникне, вони такі вузькі, що десять воїнів відіб’ють напад цілої сотні. Але що буде, коли апачі спустяться вниз по скелях?

— Скелі такі круті і прямовисні, що навіть гірським козам не спуститися по них.

— Чому мій червоношкірий брат так упевнений в цьому?

— Тому що сини команчів прибули сюди вдень і спробували видертися по скелях догори. Жоден з воїнів не зміг піднятися.

— Спускатися легше, ніж дертися нагору. І я знаю, що Віннету вміє лазити по скелях краще, ніж гірський козел.

— Віннету тут немає, він пішов до Ріо-Кончос. Так стверджують топа.

— А якщо вони помиляються?

— Вони так кажуть. Вони вороги Віннету, і я вірю їм, — наполягав Білий Бобер.

— Але якщо Віннету справді був у форті Індж, він ніяк не встиг би зібрати своїх воїнів і переправитися через Ріо-Кончос. Нехай мій брат порахує, скільки днів минуло відтоді, і згадає, як далеко до Ріо-Кончос.

Вождь