Привид із Валової - Андрій Кокотюха

може, почекаємо ще хвилин десять, поки пан Кошовий зробить нам кави, він дуже добре навчився її заварювати на гасовому пальнику. Дамо невідомому мені, та зовсім безвідповідальному панові Моргуну час на чашку кави. А потім рекомендую вам свого помічника.

Кошовий, не будучи готовим аж до такого, від несподіванки закашлявся.

– Він упорається? – запитав Липницький підозріло.

– Та постарається. Тим більше, поруч я. Під наглядом буде, та й оборудка не складна. Тепер тут, у Львові, ледь не третина робить щось із нерухомістю. Бум, як пишуть газети. Погоджуйтесь, пане Липницький. Під мою відповідальність.

Нафтовик почухав носа.

– Хіба під вашу, пане Штефку. Своїм довіряти таки треба. Давати, як кажуть, шанс.

– У такому разі даємо шанс і тому панові Моргуну прийти сюди. Климе, будьте такі добрі…

Ще не зовсім усвідомивши, чим для нього починається сьогоднішній день, Кошовий машинально кивнув, підвівся, збираючись вийти з-за столу.

Постукали.

– Не пощастило, – мовив старий нотаріус. – Бачте, прийшов.

Не чекаючи, поки запросять, двері штовхнули.

У приміщення зайшов високий, можна навіть сказати – загрозливого зросту чоловік у цивільному. Колір його обличчя був нездорово червоним, від чого перше враження було: гість або вже, з самого ранку, п’яний, або переживає жахливе похмілля. Та за будь-яких умов під руку йому краще не потрапляти.

Клим це знав, як ніхто. Бо комісар кримінальної поліції Марек Віхура придумає неприємності будь-кому, лишаючись при цьому тверезим мов скло. Хворобливий колір обличчя мав від природи. Й через судинні розлади лікарі заборонили йому не лише алкоголь та каву, а навіть міцний чай та безліч інших життєвих радощів. Мало спису заборон, так ще й доводиться мати справу з різними покидьками. Звісно, настрій від такого в комісара не поліпшиться.

– Доброго ранку, пане комісаре, – привітався Кошовий. – Кого не думав побачити в нашій скромній конторі в цей час, так це вас.

– А я й не прийшов би, – сказав Віхура й тільки по тому підніс у загальному вітанні капелюха. – Маю честь, шановне панство.

– Поліцейський комісар? – здивовано перепитав Липницький. – Сюди? Так рано? Яким вітром?

– Не знаю. Мабуть, недобрим, – признався Віхура, не зводячи при цьому очей з Клима. – За інших обставин, подібних, але інших, прислав би детектива чи двох. Та коли побачив ваше прізвище, пане Кошовий, вирішив сам навідатися. По старій пам’яті. Тим більше, давно ми не бачилися, вірно?

Тепер на Клима вже дивилися пан Штефко з нафтовиком. Обоє не розуміли, що тут відбувається. Та й сам Кошовий не надто далеко від них пішов у здогадах.

– Перепрошую, – проговорив обережно. – Про які обставини йдеться? Здається, я не давав жодного приводу поліції отак, просто зранку, згадувати мою скромну персону.

– Заспокойтеся. – Віхура поліз у внутрішню кишеню пальта, розстебнувши перед цим два ґудзики згори. – Треба з’ясувати одну обставину. Ось.

Витягнувши портмоне, комісар розстебнув його, видобув зсередини цупкий паперовий прямокутник. Затиснувши між вказівним та середнім пальцями, помахав ним у повітрі.

– Впізнаєте?

– Що?

Кошовий уже знав. Не розумів лише, чому комісар кримінальної поліції все ж прийшов із цим до нього.

– Ваше?

Віхура не віддав прямокутник Кошовому в руки. Ступив до столу Штефка, поклав перед ним.

Візитна картка.

Зовсім нова. Замовлена недавно, для солідності.

Без додаткових вивертів, вензелів та віньєток, просто напис польською та українською мовами:

КЛИМЕНТІЙ КОШОВИЙ

НОТАР, ЗАВЖДИ ДО ВАШИХ ПОСЛУГ

Нижче – адреса контори на Шевській. Кошовий закусив губу, все одно нічого ще до пуття не розуміючи. Зате обурився Степан Якович.

– Климе, хіба ми так домовлялися? – вигукнув старий, так само помахавши в повітрі візитівкою. – Ви ж не маєте формального права писатися нотаріусом! Це порушення закону – і все через мою толерантність! Бачите, пане Липницький, ось які трафунки, коли свій до свого по своє! Це ж порушення! Ви тому прийшли, пане комісаре?

– Та заспокойтеся, – зупинив його жестом Віхура. – Писатися можна ким завгодно. Пан Кошовий усе ж не шахрай, хоч свого часу в мене був до нього цілий вінок питань. Насправді нам треба побесідувати з приводу Антона Моргуна, знаєте такого?

– Я знаю! – озвався нафтовик. – Ми всі тут на нього чекаємо. Він щось накоїв?

Віхура знизав плечима.

– Може, накоїв. При ньому револьвер знайшли. Може, збирався накоїти. Просто так зброю з собою вночі не носять. Він уже нічого не скаже. Вранці його знайшли в будинку на Валовій[14]. Мертвим. Упав з риштування, з другого поверху. Голову розбив. А в кишені пальта, крім «бульдога», ліхтарик, гаманець і ваша візитівка, пане Кошовий. Значить, ви з ним бачились. Давайте спочатку: де, коли, за яких обставин…

Розділ другий

Про Чорну пані під чорну каву

Телеграму Клим відбив, щойно вийшов із комісаріату.

Віхура, як і передбачалося, тримав його недовго. Бо предмета для тривалої розмови насправді не було. Про загиблого Кошовий знав дуже мало. Прийшов до їхньої контори два дні тому, назвався Антоном Моргуном, відразу звернувся українською. Причому Клим ще тоді відзначив: говорив відвідувач так, як по той бік Збруча. Самому Кошовому не раз вказували на акцент, хоч насправді він вважав інакше – з акцентом говорять тутешні русини.

Гадаючи, що мова в даному випадку може вважатися такою-сякою особливою прикметою й здатна наштовхнути поліцію на якісь роздуми, Клим помилявся. Виявляється, про небіжчика комісар Віхура знав набагато більше, тож його не місцеве походження відкриттям для поліцейського не стало. А час, витрачений на розмову з Кошовим, він сам чесно назвав марним. Справді, прийшов чоловік, назвався, на нього чекали в конторі, бо були попереджені. Пан Штефко того дня саме трохи занедужав, вирішив полежати вдома і запросто лишив поточні справи на помічника – адже нічого надто серйозного не очікувалося. Звісно, зустріч із нафтовиком Липницьким планував відбути особисто. Того ж дня майбутню довірену особу прийняв та вислухав Клим, на прощання простягнувши візитівку. Чого в присутності старого нотаріуса робити не наважувався.

Все.

Принаймні так вважав поліцейський.

У Кошового ж виникли свої міркування, поділитися якими дуже кортіло. Єдиною людиною у Львові, здатною зараз вислухати його та відповісти на кілька питань, був Йозеф Шацький. З контори Клима відпустили на цілий день, і можна було прогулятися до Кракідалів. Уже навіть почавши рухатися в потрібному напрямку, Кошовий передумав, вирішивши обговорити все на нейтральній території. Тому завернув до поштамту, дав Шацькому телеграму, запросивши на каву в «Сан-Сусі», після чого вирушив на вулицю Валову.

Неквапна піша прогулянка туди, а за деякий час – звідти в бік Сикстуської – забрала трохи більше двох годин. Проте, наблизившись до кав’ярні, Кошовий не стримав здивованого