Коханка з площі Ринок - Андрій Кокотюха

– Не перебільшуйте.

– Скромність прикрашає. Проте мене зацікавили не свідчення Навотного, котрий вивернувся, як ви зволили сказати. При бажанні доказів проти вас як мазепинця цілком досить і без них.

– Знову лякаєте?

– Пояснюю зайвий раз. Щоб зрозуміли, яку шпаринку вам пропоную, аби теж вивернутися й відбутися легким переляком. Чесно признаюся: навів за короткий час більше довідок про вас. Природно, що ваша персона мене зацікавила. Ви раніше, до війни, давали лад різним делікатним справам. Залагоджували їх блискуче. То чому б не взятися за старе, тим більше, коли у вас усе так добре виходить. Для вас це єдиний шанс уникнути суду і табору, пане Кошовий, повірте мені.

– Аби повірити, мушу знати, про що йдеться.

– Ось ділова розмова. Прошу сідати. Зараз принесуть каву та печиво, я розпоряджуся.

Кілька наступних хвилин чоловіки мовчали.

Кошовий чим далі, тим менш затишно почував себе в казенному кабінеті. Згадалися подібні відчуття шестирічної давнини: викликавши його з каземату, Зубов тоді теж запропонував кави. Щоправда, перед тим був коньяк, і Клим, подумки проклинаючи себе за м’якотілість та безпринципність, пригостився. Спершу не бачив різниці між вогкою темною камерою та кімнатою для допитів, сухою, мінімалістичною – стіл, ослін, царський портрет. Та, випивши чарку, швидко поміняв думку – тут усе одно краще, ніж у підвалі. Якщо є дивний вибір між цим приміщенням та кам’яним мішком, в’язні обирали перше: краще щодня по кілька годин сидіти тут, аніж невизначений час – в одиночці. Але варто було жандармові дати після коньяку кави, Кошовий відчув себе приниженим. Навпроти нього – чистий, поголений, ставний офіцер, упевнений у собі. Бо хоч вони ніби рівні за соціальним статусом, тут, у кабінеті, один із них – брудний, неголений, ще й смердить тюрмою. Після такого різниця між камерою і казенною, проте однак цивільнішою кімнатою зникала остаточно.

Цього разу теж принесли каву, і капітан поставив поруч срібну коньячну чарку. На підвіконні за портьєрою виявився графин з бурштиновою рідиною. Вийнявши корок, Зубов понюхав вміст, і гострота відчуттів, притаманна кожному в’язневі, далася взнаки: Кошовий зі свого місця відчув забутий аромат добре витриманого напою. Наливши йому по вінця, собі хлюпнув половину – все, як тоді, під час першої зустрічі. Чи Зубов навмисне так зробив, чи лише дотримувався власного стилю в роботі – загадка, над якою Клим вирішив не сушити голову. Не вдаючи з себе гонорового бунтівника, узяв чарку за ніжку, не стримався, відставивши мізинця, пригубив, відразу ж перехилив, примружив очі – добре, холєра…

– Ваше здоров’я, – капітан зробив маленький ковток. – Пийте каву. Це зі старих запасів.

– Чиїх? Ваших? Привезли з Петрограда?

– Розумію вашу ядучість. Може, й маєте право, – Зубов знизав плечима. – Запаси тутешні.

– У крамницях колоніальним товаром давно не торгують, – Клим зробив великий ковток кави. – Добра. Таку давали в пасажі Міколяша. Тепер нема. У кращому випадку – ерзац.

– Треба запитати свого ординарця, де він роздобув.

– Отож. Запитайте, де він украв.

Погляди чоловіків зустрілися, схрестилися. Кошовий витримав.

Невелика чарка коньяку після тривалого утримання додала зухвалості.

– ¶Ви уявляєте мого денщика крадієм?

– Мародером. Це так називається, пане капітане.

– Ви справді такої ницої думки про мене? Чи так: ви дійсно вважаєте контррозвідку причетною до мародерства?

– Армія почала грабувати Львів, щойно вступила в місто. Я знаю випадки, коли обносили крамниці, бо крамарі – євреї. Їх російські військові трусять чомусь принципово. Тут ідеться навіть не про умовне право переможця мати три дні на пограбування завойованого населеного пункту.

Зубов покрутив чарку в пальцях, глянув крізь неї на світло, знову ковтнув.

– Пане Кошовий, наша розмова знову пішла не туди. Я не дивуюся цьому, бо ви, мазепинці, готові приписати нам, вірним слугам Його Величності, ледь не людожерство.

– Та ну, не перебільшуйте.

– Це я ще применшую, – капітан поставив чарку на стіл. – Мені прикро, що особи ваших поглядів упереджено ставляться до цілком законних намірів государя об’єднати всі слов’янські народи в єдину націю. Чужого, пане Кошовий, Росії ніколи не було потрібно. Читайте історію, ми лише повертаємо своє. Відновлюємо історичну справедливість.

– Оця кава – теж повернення свого?

– Далася вам кава! Я не знаю, ось вам хрест святий, – Зубов перехрестився, – не знаю, де мій денщик роздобув каву! Міг купити на чорному ринку! Як потрапляють товари до гендлярів – теж не маю поняття. Контррозвідка цим не займається. Є речі, важливіші за каву і навіть за політику! Тим більше, люди на кшталт пана Навотного представляють, як тут кажуть, русинську спільноту. Ви ж не будете заперечувати очевидного: значна частина малоросів має відмінні від ваших погляди на стосунки імперії та малих народів.

– Так, розмова справді йде не туди, пане Зубов. Ми торкнулися світоглядних питань. Стосовно них не домовимось ніколи.

Чоловіки знову помовчали.

– Зрештою, мені не потрібна ваша лояльність, – мовив капітан. – Принаймні, поки що. Хіба в якийсь момент це заважатиме робити правильні неупереджені висновки.

– Кому заважатиме?

– Нам обом. І досить, пане Кошовий, лишимо політику. Тим більше, капітан Платов, заради якого ви тут, втрапив у халепу, не дотичну до неї. Хоча кохання, як і політика, – вічні.

– Кохання?

– Або пристрасть, не суть, – Зубов допив свою чарку, поставив її в центр столу. – Антон Платов зробив, як на мене, блискучу військову кар’єру. Йому лише двадцять п’ять, а він уже капітан. Чин отримав не так давно, перед самою війною. Підвищили, призначаючи в штаб. Штабних бойові офіцери не люблять, солдати – тим більше, проте якби не було штабу і тих, хто там служить, армія не змогла б воювати.

– Вічне питання, хто без кого обійдеться: генерал без армії чи армія без генерала, – вставив Клим.

– Я саме про це, – кивнув Зубов. – Знаючи Платова, готовий визнати: стрімке кар’єрне зростання запаморочило йому голову. Блискучий офіцер, красень, втілення успіху, має всі перспективи досягнути ще більших висот. Для таких війна, хай це прозвучить не дуже пристойно, – чудовий шанс сходження вгору. Звичайно, поруч із ним постійно бачать не лише молоденьких дівиць, а й зрілих дам. Перебірливістю у зв’язках Платов ніколи не відрізнявся і в цьому не оригінальний. Звичайно, з початком воєнної кампанії він лишив попередні амури вдома. Навряд чи когось здивує, що тут, у Львові, капітан швидко знайшов нову пасію, яка розраджувала в не такі вже часті вільні від служби години.

– Небезпечний зв’язок? Штабний офіцер скомпрометований?

– Ще не знаю.

Відповідь прозвучала щиро й сказано було зовсім іншим тоном. Або