Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

помітний за сірим сніговим потоком, розгойдуючись, немов поламаний маятник, навкоси крізь темряву летів Геррод. Стропи парашута в нього переплутались, він притьма намагався щось зробити, але тільки ще дужче заплутував їх. Лівий жмут строп виявився значно коротшим, з перехнябленого на лівий бік парашута швидко виходило повітря, і Геррод, все ще шалено смикаючи за линви, стрімко летів кудись праворуч — зі швидкістю, якої Сміт доти у таких випадках не бачив. Спостерігаючи за Герродом, Сміт молив Бога, щоб сержанта не занесло за край плато.

Спохмурнівши, він глянув угору, щоб подивитись, як вдалися стрибки решті членів групи. Дякувати Богу, підстав для тривоги більше не було. Крістіансен, Томас та Сміт висіли майже поруч, поволі опускаючись.

Щойно останній з парашутистів, Торренс-Сміт, вистрибнув з люка, як сержант-кулеметник у ту ж мить кинувся в протилежний кінець фюзеляжу. Він швидко відсунув набік паки з вантажем, відкинув брезент, нахилився і звів на ноги скоцюрблену постать. Це була дівчина — невисока, з великими темними очима й тонкими рисами обличчя. Фігурка у неї була, мабуть, теж тендітна, але тепер її ховав завеликий одяг, та ще й білий маскувальний халат. Поверх нього був надітий парашут. Від холоду дівчина ледве ворушила руками й ногами, але сержант мусив виконувати наказ.

— Швидше, міс Еллісон! — Підтримуючи дівчину ззаду, він квапливо повів її до люка. — Не можна гаяти ані секунди!

Він її скоріше тягнув, аніж вів, тоді як інший член екіпажу викидав з люка передостанній вантажний парашут. Сержант причепив парашутну лямку до дротини, міс Еллісон обернулась до нього, наче бажаючи щось сказати, але потім різко відвернулась і стрибнула в темряву. Останній вантажний парашут полетів услід за нею.

Якийсь час сержант дивився вниз, у темряву. Тоді потер долонею підборіддя, похитав із сумнівом головою, відступив назад і зачинив люка. «Ланкастер» із двигунами на мінімальних обертах продовжував свій шлях крізь ніч і завію. За кілька секунд у темряві зник останній вогник його двигунів.

2

Сміт ухопився якомога вище за парашутні стропи, різко нахилився вперед і вправно приземлився у метрову товщу снігу. Вітер рвучко шарпав його парашут. Сміт відстебнув лямки, вивільнився від парашута, потягнув його на себе, згорнув і запхав глибоко в сніг.

Тут, унизу (якщо цей відріг Вайсшпітце на висоті сім тисяч футів можна було назвати «низом») сніговиця виявилася значно менша за ту заметіль, яку вони спостерігали з літака, однак видно було так само погано, бо дув різкий вітер і сухий дрібний сніг бив просто в обличчя. Сміт швидко роззирнувся навсібіч, але не побачив нікого й нічого.

Закоцюблими від морозу пальцями він видобув із внутрішньої кишені ліхтарика й свисток. Повернувшись спочатку на схід, потім на захід, він кілька разів свиснув і помигав ліхтариком. Першим з'явився Томас, потім Шаффер, далі, протягом двох хвилин, решта, крім сержанта Геррода.

— Позгортайте свої парашути й поприкидайте їх чимось, — наказав Сміт. — Закопуйте якомога глибше. Хтось із вас бачив сержанта Геррода?

Всі похитали головами.

— Ніхто? Жодного сліду від нього?

— Останній раз, коли я його бачив, він летів повз мене, як винищувач у піке.

— І я щось таке бачив, — кивнув головою Сміт. — Сплуталися стропи?

— Ганьба команді укладачів. Але я не думаю, що парашут устиг геть порватися: для цього просто не вистачило б часу. Адже я загубив сержанта з очей уже майже перед землею.

— То де ж він приземлився, на вашу думку?

— Хто знає… Але з ним усе має бути гаразд, майоре. Ну, вивихне коліно, вдариться головою. Це не причина для турбот.

— Дістаньте свої ліхтарики, — обірвав його Сміт. — Обшукайте все довкола, знайдіть його.

Поставивши двох людей по праву руку, трьох — по ліву та, щоб кожен бачив світло від ліхтарика сусіда, Сміт розпочав пошуки в снігових заметах. Якщо він і поділяв оптимізм Шаффера щодо Герродової долі, то обличчя його — похмуре й незворушне — цього не показувало. Через три хвилини праворуч почувся вигук. Сміт кинувся туди.

Кликав Каррачола; він стояв на краю скельного виступу, з якого вітром змело увесь сніг, і світив ліхтариком кудись уперед і вниз. Там, під скелею, утворилася кількафутова яма, занесена снігом. Напівпохований у глибокому снігу, сержант Геррод лежав горілиць, широко розкинувши руки й майже торкаючись ногами скелі. Очі в нього були розплющені — здавалося, він не помічав снігу, що падав йому на обличчя.

Тепер уже всі підійшли до виступу й дивилися на нерухомого сержанта. Сміт стрибнув у яму, став навколішки й спробував звести й посадити Геррода. Але сержантова голова падала назад, як у порваної ганчір'яної ляльки. Сміт знову поклав тіло у сніг і спробував намацати пульс. Потім відпустив руку, якусь хвилю сидів нерухомо, похиливши голову, й нарешті випростався.

— Мертвий? — спитав Каррачола.

— Так, мертвий. Зламано шию. — Обличчя у Сміта не виражало нічого. — Мабуть, заплутався в стропах і невдало приземлився.

— Це трапляється, — додав Шаффер, — я таке вже бачив. — І спитав після паузи: — Мені взяти рацію, сер?

Сміт кивнув головою. Шаффер укляк навколішки й почав розстібати ремені, якими у Геррода на плечах було прикріплено рацію.

— Ні, ні, не так! — втрутився Сміт. — У нього на шиї — ключ, ним відмикається замочок, яким замкнено пряжки ременів.

Шаффер знайшов ключа, пововтузившись, відімкнув замочка і нарешті зняв з плечей мертвого сержанта рацію. Тримаючи її в руках, він звівся на ноги й поглянув на Сміта.

— Якщо замислитися, то все це трохи дивно. Удар, від якого в нього зламалася шия, не минувся б безслідно й для рації.

Сміт мовчки узяв у Шаффера рацію, поставив її на камінь, витягнув антену, перевів перемикача на передачу й натиснув кнопку. Червона лампочка засвітилася, показуючи, що блок передачі працює. Сміт перемкнув на прийом, додав звуку й покрутив ручку настройки, прислухаючись до якоїсь тихої музики. Потім вимкнув рацію й віддав її Шафферові.