Бхомбол-ватажок - Кхогендронатх Митро
Здавалося, гончар от-от схопить його.
Раптом Бхомбол помітив, що дах кухні прямо під ним. Він миттю опустився по гілках, став на дах, стрибнув з нього на землю і кинувся навтіки, все ще тримаючи лимон під пахвою.
— Тримай його, тримай! — заволав гончар і слідом за Бхомболом скочив на дах, а звідти на землю, але, пробігши кілька кроків, спіткнувся і простягся на весь зріст.
Хлопчаки зловтішно засміялися і заплескали в долоні — гончар і їм не дозволяв ласувати лимонами.
Перед втікачем виднілися бамбукові зарості, за ними — став, а там був уже й шлях. Бхомбол біг до шляху.
Оглянувшись, вій побачив, що за ним ніхто не женеться. Тільки чути було, як репетувала гончарева дружина:
— Розбійник, негідник, смердючий щур!
7. У БАБУСИНІЙ ХАТІ
Бхомбол ішов, відсапуючись.
По обидва боки дороги стояли хатки під солом'яними стріхами. По стінах на дах плелося огудиння гарбузів. Де-не-де на ньому порозпускалися великі жовті квітки й з'явилася зав'язь. Біля однієї хатини був тік, біля другої — хлів.
Коло дороги під деревом манго зібралася юрба хлопчаків. Вони прив'язували до хвоста собаці бляшану банку на довгій вірьовці. Дурний пес стояв і спокійно чекав, поки прив'яжуть банку. Бхомбол зупинився й собі подивитися на видовище.
Прив'язавши вірьовку, хлопці пустили собаку. Той одразу ж кинувся навтіки. Та що швидше він біг, то дужче деренчала бляшанка. Вслід за собакою з галасом мчала дітвора. Бхомбол мало не луснув від реготу. Потім він вирушив далі. Трохи пройшовши, хлопець оглянувся; він побачив, що собака, задерши хвоста, мчить полем, вірьовка волочиться за ним, але бляшанки вже нема.
Пройшовши ще трохи, Бхомбол потрапив у густі зарості очерету над дорогою. Трохи далі стояли дві хатини під солом'яною стріхою; на подвір'ях біля них було дуже чисто, а по стрісі слалося гарбузове огудиння. Хатинки були обгороджені живоплотом. Неподалік блищав старий, зарослий лататтям став з порозвалюваними сходами до води. На березі росло кілька кокосових пальм.
Дув легенький вітрець. Від голоду і втоми у Бхомбола злипалися очі. Раптом він побачив, що з-за однієї хатини, лаючи когось, вийшла бабуся із сивим, як джут, волоссям. У роті в неї не було жодного зуба.
— Ти чуєш, негіднице! — кричала вона. — Іди попоїси! Цілий день никаєш попід чужими дверима і заробляєш стусани. І люди кажуть, що я тебе не годую. Де ж ти ділася? Шурі, Шурі!.. Не озивається! А переполошила весь куток…
Бхомбол вирішив, що бабуся лає свою онуку. Старенька помалу вийшла на дорогу.
Тепер Бхомбол розглядів, що в руках вона тримала мідну миску.
— Шурі! — знову погукала бабуся. — Люба моя Шойробхі!..
Цього разу хтось обізвався. З хащів, мукаючи, вискочила біла корова, а слідом за нею руде теля.
Виходить, це корову звали Шойробхі?.. Бхомболу стало смішно.
— Іди до мене, попий рисового пійла, — примовляла бабуся.
Шойробхі глянула на неї, крутнула головою і, задерши хвоста, подалася в поле.
Розхлюпуючи пійло по дорозі, щось буркочучи, старенька пішла назад.
Досі вона не помічала Бхомбола. А тепер побачила і, прижмурившись якусь мить пильно дивилася на нього.
— Хто це там? — спитала вона нарешті.
— Я, — відповів Бхомбол.
— Хто «я»?
— Бхомбол.
Приставивши долоню до вуха і нахиливши голову, старенька перепитала:
— Як ти сказав? Томбол?
Бхомбол розсердився.
— Ні, не так! — щосили закричав він. — Бхомбол!
— Це все одно, — відказала бабуся. — Ти чого туди забрався? Мерщій вилазь. Нещодавно там бачили велику кобру. Ще б трохи — і синок рибалки Редхо віддав би богові душу!
Бхомбол миттю вискочив на дорогу і підійшов до старенької, злякано позираючи на зарості.
— Ти чий? — спитала бабуся.
— Добродія Чакі.
— Добродія Чакі? В нашому селі такого нема. Де ж твоя домівка?
— Ви все одно не знаєте, — відповів Бхомбол.
— А ти скажи. Побачимо, знаю чи не знаю.
— В Дургапурі.
— Дургапур? І я не знаю Дургапура? Туди треба їхати поїздом. Там жила моя дочка у свекра. — На очах у старенької забриніли сльози. — Зараз ніхто не зостався в живих, — додала вона. — І внук помер. А ти як забився в наше село? У тебе, мабуть, є тут рідня?
— Ні.
— То як же ти тут опинився?
Бхомбол мовчав.
— Розумію, — сказала бабуся. — І мій онук був такий, йому не сиділося дома. Всі ви дикуни і мавпи. Дома нудно… У тебе батько є?
— Ні, — похитав головою Бхомбол.
— А мати?
— Теж нема.
— Бідолашний мій! Усі померли? Кому ж тоді втримати тебе вдома? — І, підійшовши зовсім близько до Бхомбола, старенька заглянула йому в обличчя. — Ти, мабуть, давно не їв? Лице в тебе таке змарніле. Мій онук теж голодував, поневіряючись по лісах і дорогах. Ходімо — це мій дім. Трохи попоїси. Проходь, проходь!
Проте Бхомбол не рушив з місця.
— Не соромся, — сказала старенька. — Ходімо, ходім! — Вона взяла Бхомбола за руку і повела до хати.
Веранда її хатини аж сяяла чистотою. В одному кутку була кухня. На розсосі висіли