П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Невже собака впізнав кока? Ні, це було неймовірно.

Та хай там як, але, глянувши на розлюченого пса, Негору анітрохи не здивувався, а лиш на мить насупив брови й повернувся до камбуза.

Шлюпка обійшла корму корабля. На ній був напис: «Вальдек».

Одне тільки слово «Вальдек» — жодної вказівки на порт, до якого приписано бриг20. Однак з форми корпусу та з деяких інших характерних деталей, що їх умить помічає око моряка, капітан Халл визначив: корабель — американський. Зрештою, це підтверджувала і назва. Напівзатонулий корпус — оце й усе, що лишилось від великого п’ятсоттонного брига.

На носі «Вальдека» зяяла велика пробоїна — слід зіткнення. А що корпус накренився, то пробоїна піднялася над водою футів на п’ять-шість, і бриг не затонув.

Капітан Халл окинув зором палубу: на ній нікого не було.

Собака відбіг од борту й, посунувшись до розчиненого центрального люка, загавкав, повертаючи голову то до люка, то до людей.

— На борту, крім пса, певно, є ще хтось, — зауважив Дік Сенд.

— Схоже на те, — відповів капітан Халл.

Тепер шлюпка йшла попід поручнями напівза-

нуреного лівого борту. Накотиться більша хвиля — і «Вальдек» одразу потоне.

З палуби брига геть-чисто все було зметене. Стирчали тільки оцупки грот-щогли та бізань-щогли, зломлених футів за два над п’яртнерсами21. Певно, вони впали від удару, потягши за собою такелаж22 і вітрила. Проте навколо «Вальдека» не було видно ніяких уламків, а це свідчило про те, що катастрофа сталася багато днів тому.

— Коли якісь нещасні й уціліли після зіткнення, — мовив капітан Халл, — то, мабуть, вони сконали від голоду й спраги — адже затоплений камбуз. Певно, на борту самі тільки трупи.

— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака б так не гавкав! Тут є хтось живий!

Він покликав собаку, й той, ізсунувшись у воду, повільно поплив до шлюпки — видно, вкрай охляв.

Собаку втягли в шлюпку. Він кинувся не до кусня хліба, який простяг йому Дік Сенд, а до відерця з водою.

— Бідолашний пес умирає від спраги! — вигукнув Дік Сенд.

Шукаючи зручного місця, щоб пристати до «Вальдека», шлюпка відійшла на кілька футів од корабля. Собака, мабуть, подумав, що його рятівники не хочуть підніматися на борт. Він схопив Діка Сенда за куртку, а потім знов жалібно загавкав.

Рухи та гавкіт собаки були так само зрозумілі, як і людська мова. Шлюпка підійшла до крамбола1 в лівому борті, й матроси міцно пришвартували її. Капітан Халл з Діком Сендом зійшли на палубу й поповзом здерлися до люка, що зяяв між оцупками двох щогл. Собака не відставав од них.

Крізь люк вони спустилися в трюм.

В напівзатопленому трюмі «Вальдека» не було ніяких товарів. Бриг плив із баластом — піском, котрий пересипався на лівий борт і своєю вагою накренив корабель. Тож рятувати не було чого.

— Нема нікого! — мовив капітан Халл.

— Так, нікого! — відповів Дік Сенд.

Але собака, який залишився на палубі, гавкав, не вмовкаючи, й ніби намагався привернути увагу капітана.

— Вилазьмо, — сказав капітан Халл.

Вони вибрались на палубу.

Собака підбіг до них, а потім поповз до юта, оглядаючись, ніби кличучи їх за собою.

Вони пішли слідом за ним.

Там, у кубрику, лежало п’ять тіл очевидно, п’ять трупів.

При яскравому світлі, що лилося знадвору через розчинені двері, капітан Халл побачив: це негри.

Дік Сенд, переходячи від одного до другого, почув, що нещасні ще ніби дихають.

— Швидше везімо їх на «Пілігрим»! — мовив капітан Халл.

Покликали зі шлюпки двох матросів і з їх допомогою повиносили негрів з кубрика.

Це було нелегко, проте через дві хвилини всі п’ятеро потерпілих уже лежали в шлюпці. Жоден не приходив до тями. Однак кілька крапель ліків та по ковтку води, мабуть, могли повернути їх до життя.

«Пілігрим» лежав у дрейфі за півкабельтова, і шлюпка швидко пристала до нього.

З великої реї спустили гордень1 і негрів по черзі підняли на палубу.

Потім підняли й собаку.

— Бідолахи! — вигукнула місіс Веддон.

— Вони живі, місіс Велдон! — мовив Дік Сенд. — Ми їх врятуємо! Неодмінно врятуємо!

— Що ж із ними все-таки сталося? — спитав кузен Бенедикт.

— Зачекаємо, поки вони зможуть говорити, — відказав капітан Халл, — тоді вони розкажуть свою історію. Але спершу їх треба напоїти водою, підливши туди трохи рому.

І, повернувши голову, він гукнув:

— Негору!

Почувши це ім’я, собака напружився, ніби роблячи стійку. Шерсть на ньому настовбурчилась, і він загарчав, вищиривши зуби.

— Негору! — знову гукнув капітан Халл. Собака знову напружився й люто загарчав. Негору врешті вийшов із камбуза.

Тільки-но він ступив на палубу, як собака стрибнув на нього, намагаючись схопити його за горлянку.

Кок ударив собаку кочергою, якою озброївся, виходячи з камбуза. Матроси