Привид Чорного острова - Віктор Григорович Безорудько

Запала пауза.

Обоє пригубили чарки. Потім запалили: Джон — люльку, Фред — сигарету.

У кімнаті, де лежав Олесь, двері трохи відхилені. Мері чула кожне слово, сказане батьком чи дядьком. Не вірилося в те, що чула, — адже там її батько. Батько! Зміст почутих слів надто повільно доходив до її свідомості. Чом, чом же батько не заперечує Фредові! Де там. Він навіть погоджується. То вони вдвох задумали вбити цього бідолашного велетня? Вони хочуть його знищити?

— Ні, не віддам, — прошепотіла самими губами Мері. — Я знайшла його на березі й не віддам нікому.

Мері навіть здивувалася своєму запалу. Справді, чому це вона так палко захищає людину, яку зовсім не знає?

Мері відгорнула ковдру і знову почала розтирати юнакові груди. Вона відчувала під своїми пальцями тепло. Тепло більше не зникало. Ніби на підтвердження того, що її тепло повернуло юнакові життя, він зітхнув і голова його ворухнулась. Здалося, юнак ось-ось відкриє повіки.

Але він знову поринув у небуття. Тим часом із сусідньої кімнати долинули голоси:

— Ти, Фреде, не вмієш думати. Я старший від тебе, тому скажу…

— Я ніколи не думаю. Таке завжди хтось робить за мене.

— Зараз це зроблю я. А що буде, коли про все це довідається Мері? Ти подумав? Те мене тривожить найбільше. Ти ж знаєш, хто вона мені?

— Ой лишенько! Нумо заплач, братику. Ніби я не знаю тобі ціну.

Важкі кулаки Джона лягли на стіл.

— Не гарячкуй. Не потрібне це зараз, — намагається заспокоїти брата Фред, — я тобі говорю правду.

Джон мовчки наповнив чарки. Дим з люльки пахкав, немов з труби старого пароплава.

— Нелегко тепер ховати кінці у воду. Про те, що ти вбивця, знає навіть Білл. А коли ми вчинимо таке на острові — тоді й на мене впаде підозра.

— То й що? Гадаєш, мене шукає поліція? Я прибрав того, хто їй найбільше заважав.

— Ти вже хвалився цим.

— І ще хвалитимуся. Я відправив на той світ комуніста. Хай там собі роблять революцію. Давай відправимо й цього — другого. Бачив значок у нього на грудях? На тому значку Ленін. А там, де Ленін, — завжди небезпека для нас.

— Годі-бо. На нашому острові нікому ніяка небезпека не загрожує. — Джон замовк, попихкав люлькою і додав: — Я ж не заперечую, але всьому свій час.

— Це інша річ, — погодився Фред.

Вони одночасно сьорбнули з чарок. Фред самозадоволено посміхався. Таки його взяла — переконав брата. Ну, а виконати присуд він зуміє й сам.

Джон ще подумав, посмоктав мундштук і сказав:

— Хай очуняє той хлопчина. Хай Мері на якийсь час матиме хоч якусь розвагу. А треба буде — придумаємо, як здихатися його.

Тої ж миті в кімнату влетіла Мері. Червоне волосся розпатлане, воно ніби палало вогнем на її чудесній голівці. Сині очі потемніли, брівки збігалися до перенісся. Мері махала руками і говорила. Ні, не говорила, вона кожне слово вигукувала:

— Не посмієте! Я вам не дозволю! Сама загину, а не дозволю його вбивати. Я все чула. Мені соромно, що в мене такий батько і ще гірший дядько.

Джон підвівся із стільця. В маленьких очах палала злість. Повільно ступав до дочки. А вона стояла на місці й спідлоба дивилася на батька. В її погляді не було страху.

— Бог надіслав нам цього хлопця, щоб ми повернули йому життя. Бог дав нам можливість позбутися гріхів. А ви… ви хочете піти проти бога і проти моєї совісті…

Батько підійшов зовсім близько і вже підняв руку, щоби вдарити. Мері сказала:

— Бий! Я від того іншою не стану. Я всьому світові розповім, що ви маєте зробити. Про все розповім. Бий, тату, чого ж ти?

Джон опустив кулаки. Він важкими кроками посунув до столу, воднодух випив чарку і схилив важку голову на груди.

— Запам'ятайте, що скажу вам: і пальцем не, чіпайте того хлопця. Я так хочу! Ще вимагаю: жодного слова не кажіть Морісонові про хлопця. Скажете — не буду гратися в наречену. Сама розповім йому, що ви хочете використати мене, щоб відтягнути сплату боргу.

Мері знала, що відповіді не буде. Вона переможно глянула на батька, на дядька і, грюкнувши дверима, пішла до своєї кімнати.

Минула ще ніч. Мері рвучко підхопилася з стільця і почала себе докоряти: отак — заснула. Мала намір цілу ніч сидіти біля ліжка, доглядаючи його, й заснула.

Чому вона прокинулась? Може, почула чийсь голос? Ні, не пригадає. Напевне, поворухнувся. Увечері голова юнака була повернута обличчям до стіни, а тепер — до неї. І ковдра зім'ята, права рука звисає з ліжка. Може, він приходив до пам'яті, а вона спала?

Мері заглянула на кухню — нагріла в кухлику молока, перелила в чашку. Коли повернулася до кімнати — на неї дивився юнак. Очі в нього чорні-чорні. Та повіки його раптом знову стулилися.

Перед Олесем десь узялась та сама величезна акула. Хижа паща наблизилася до самого обличчя:

— Мамо! Галинко!..

І заметався на подушках юнак. Акула несподівано зникла. Хто ж це підійма йому голову? І чужа мова звучить? До його рота піднесли щось тепле, запашне. Розтулив губи, і молоко зігріло, навіть обпекло його.

Розплющивши очі, Олесь побачив біля свого обличчя вогняне волосся, а коли опустив погляд — зустрівся з синіми-синіми привітними очима. Вони ніжно й тепло посміхалися.

Олесь допив молоко і знову заплющив очі. Чи не приверзлося це йому? Де він? Хто ця дівчина? Чиї це сині-сині очі?

— Де я? — запитав.

Мері не відповіла. Вона радісно і весело дивилася на юнака і всміхалася йому. Сама не знала, де взялися в ній радість