Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен
— Ніхто не міг повірити! — скрикнув Даулі, а очі його заблищали. — Я мало не втратив свого доброго імені, — сусіди подумали, що я той одяг украв. То був великий день, великий день! Такий день запам’ятовуєш на все життя!
Так, хазяїн у нього був чудовий та ще й дуже заможний: двічі на рік він наїдався донесхочу м’яса з білим хлібом, із справжньою булкою! Як подумати, то він жив, так би мовити, як лорд. Згодом Даулі одружився з його дочкою і успадкував тестеву кузню.
— А тепер подивіться, як я живу, — мовив він, споважнівши. — Двічі на місяць я їм свіжину. — Він помовчав, щоб слухачі добре усвідомили значення цих слів. — І вісім разів на місяць — солонину.
— Щира правда! — схвильовано мовив стельмах.
— Я свідок цього, — розчулено підтвердив муляр.
— А білий хліб їм щонеділі, — урочисто провадив далі коваль. — Ці люди не дадуть мені збрехати, спитайте в них, як не вірите!
— Присягаюся головою, правда! — вигукнув муляр.
— Я бачив це на власні очі, — підтвердив стельмах.
— Ну, а про меблі я вже помовчу, розкажіть краще ви самі. — Коваль велично махнув рукою, мовби надаючи своїм друзям цілковиту й беззастережну свободу слова. — Кажіть те, що думаєте. Кажіть так, наче мене тут нема.
— Ти маєш п’ять стільців, і до того ж майстерної роботи, хоч родина твоя складається лише з трьох душ, — мовив стельмах з глибокою повагою.
— А також шість дерев’яних тарілок, і дві з олова, і шість дерев’яних келихів, щоб їсти-пити, — солідно перелічив муляр. — За правдивість своїх слів я відповідаю, як перед богом, знаючи, що всі ми смертні й колись стоятимемо перед судом господнім, відповідаючи за кожне брехливе слово, сказане на цім тліннім світі.
— Тепер ти знаєш, що я за один, брате Джонсе, — сказав коваль з величною, але приязною поблажливістю, — і, певно, думаєш, що я вимагаю для себе особливої поваги і не подаю руки чужинцеві, не з’ясувавши спершу, чи гідний він цієї честі; заспокойся: я зовсім не такий! Для мене всі люди рівні, я ладен прийняти кожного: мене не обходить, бідний він чи багатий — аби лише серце мав добре! А на доказ цього — ось тобі моя рука, і я урочисто заявляю тобі: ми рівні, зовсім рівні! — Тут Даулі всміхнувся всім самовдоволеною усмішкою бога, який робить добре і благородне діло й чудово це усвідомлює.
Король подав йому руку з ледь прихованою нехіттю й відразу відсмикнув її, як ото дама відсмикнула б свою, доторкнувшись до слизької жаби, але на товариство цей жест справив добре враження, бо всі помилково витлумачили його як вияв природного збентеження людини, засліпленої блиском величі.
Господиня винесла й поставила під деревом стіл. Гості явно здивувалися, бо стіл був новісінький, а до того ж гарно зроблений. Здивування зросло ще більше, коли вона, вдаючи цілковиту байдужість (хоч в її очах аж палахкотів марнославний вогонь!), повільно розгорнула сніжно-білу скатертину й застелила нею стіл. Такої розкоші не мав навіть коваль, і він ураз посмутнів. Зате Марко був на сьомому небі. Потім господиня принесла два нових різьблених стільці, і гості вражено перезирнулись. Вона винесла ще два стільці, удаючи цілковиту байдужість. Гості приголомшено закліпали очима, побожно зашепотілися. Не тямлячи себе від гордості, ступаючи по землі, мов по хмарах, Філліс винесла третю пару стільців. Гості заклякли, закам’яніли, і муляр пробурмотів:
— На деякі блага земні подивишся — і хочеться впасти на коліна.
Коли господиня завернула назад до хати, Марко, вирішивши кувати залізо, поки гаряче, кинув їй з робленим спокоєм, який засвідчив тільки, що актор з нього нікчемний:
— Досить, більше не винось.
Отже, стільців було більше! Ефект ці слова мали разючий. Такі ефекти навіть мені не часто вдаються.
Далі пішла несподіванка за несподіванкою, розпалюючи загальне здивування до ста п’ятдесяти градусів у затінку й паралізуючи його вияви, які врешті звелися до зойків та німого піднесення до неба рук і очей. Філліс принесла череп’яний посуд, зовсім новий; нові дерев’яні келихи та інші столові прибори; пиво, рибу, курчат, гуску, яйця, смажену яловичину, смажену баранину, шинку, засмажене порося й цілу гору справжнього білого хліба. Певно, жоден із запрошених гостей зроду не бачив такої розкоші. І поки вони сиділи, тупо витріщаючись на все це багатство, я недбало, мовби ненароком махнув рукою, й переді мною, немов з-під землі, виріс крамарчук і попросив сплатити рахунок.
— Гаразд, — байдуже мовив я. — Скільки там набігло? Ану, прочитай список.
Хлопець почав читати рахунок. Троє гостей слухали, не вірячи власним вухам, і хвилі задоволення заливали мою душу, тоді як Маркова душа сповнювалася то жахом то захватом:
2 фунти солі…………………………………………………………………………………. 200
8 дюжин пінт пива в барильці……………………………………………………….. 800
3 бушелі борошна………………………………………………………………………….. 2700
2 фунти риби………………………………………………………………………………… 100
3 курчат……………………………………………………………………………………….. 400
1 гуска…………………………………………………………………………………………… 400
3 дюжини яєць………………………………………………………………………………. 150
1 шмат смаженої яловичини…………………………………………………………. 450
1 шмат смаженої баранини………………………………………………………….. 400
1 окіст шинки……………………………………………………………………………….. 800
1 молочне порося…………………………………………………………………………… 500
2 череп’яних обідніх сервізи……………………………………………………………. 6000
2 чоловічих костюми з білизною…………………………………………………….. 2800
1 полотняна і 1 вовняна сукня з білизною……………………………………….. 1600
8 дерев’яних келихів……………………………………………………………………….. 800
Різні столові прибори й предмети…………………………………………………. 10 000
1 сосновий стіл……………………………………………………………………………… 3000
8 стільців………………………………………………………………………………………. 4000
2 гаманці-пістолети, заряджені……………………………………………………. 3000
Він замовк. Запала мертва тиша. Ніхто не ворушився. Ніхто навіть не дихав.
— Це все? — спитав я спокійнісіньким тоном.
— Усе, любий сер, тільки деякі дрібнички об’єднано тут під спільною назвою «прибори й предмети». Коли хочете, я можу їх перелі…
— Не варто морочитися, — спинив його я, недбало знизавши плечима. — Скільки, отже, виходить разом?
Крамарчук прихилився до дверей, щоб устояти на ногах, і сказав:
— Тридцять дев’ять тисяч сто п’ятдесят мільрейсів[56]!
Стельмах упав зі стільця, інші вчепилися за стіл, щоб не звалитися, і хором вигукнули:
— Боже, борони нас у тяжку годину!
Хлопець квапливо мовив:
— Батько велів переказати, що він, звичайно, не вимагає всієї суми зразу, а тільки просить вас…
Я звернув на його слова не більше уваги, ніж на легенький повів вітерця, і з виразом байдужості, що майже межувала з нудьгою, витяг із кишені гроші й кинув на стіл чотири долари. Ах, побачили б ви, як вони повирячувалися на ці монети!
Крамарчук здивувався і зрадів. Він попросив, щоб я залишив собі один долар у заставу, поки він збігає до села по…
Я перебив:
— По дев’ять центів решти? Пхеї Візьми їх собі.
За столом приголомшено зашепотіли: