Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
Приглядався до різних місць, куди б можна було вкласти капітал. А тим часом роз'їжджав на велосипеді в мундирі лісника приблизно в багатокутнику Августов — Білосток — Новогрудок — Ольшани — Ліда. Кладно, звичайно, обминав.
І ось Замшани і хата лісника в Темному Борі. Старий Андрон Сай, старша дочка Агата, син Юліан та молодша доня — Ганна. Зайшов напитися та й ночувати лишився. Ну, а де нічліг, там у нас і вечеря. Знайшлася і пляшка. Знайшлася під неї і добра бесіда… Довірливість ця наша, простота — гірші вони за будь-який кримінальний, за кожний навіть державний злочин.
Старий був старої школи, коли від лісника тільки й вимагалося, що знання лісу на ділянці і сумлінність. А нові часи вимагали ще й якої-небудь освіти. І лісник «з освітою» видався їм особою приблизно того самого гатунку, що в нашому колі доктор гоноріс кауза Сорбонни або лауреат Нобелівської премії в галузі кібернетики.
Розговорилися щиросердно. Андрон поскаржився, що його наслідний принц не успадкує після нього «Замшанського лісового королівства», що єдиний тепер спосіб вивести дітей у люди, врятувати їх від злиднів — дати їм освіту або хоч би потрібну спеціальність. І ось і хотів би Юліан у лісники, але де грошей взяти, де заручитися підтримкою? Ясно, що якийсь з міста завжди має перевагу над селюком, тим більш над лісовим чоловіком. І чув багато, і читав, і навіть, хай собі без охоти, бачив. Хоч, може, й дурніший за того селюка, як майже кожний породистий собака дурніший за дворового. Набагато непристосованіший до життя.
— А може, і я допоможу, — сказав Криштоф. — Я закінчив Вищу лісну школу в Тешині. Знайомства в лісництві зосталися.
Не знаю, можливо, з цього вихваляння, яке не мало ніякої мети, — таке собі хлестаковське вихваляння! — усе й почалося.
З'явився Юліан. Років на шість молодший, але фігура, колір волосся, риси обличчя були трохи схожі. Усміхнувся — двох передніх зубів нема. Почалася розмова. Де, та що, та як з хлопцем велося, та чи має друзів десь у Краківщині, чи десь там під Бєльською-Бялою, Тешином, Рибником чи Живцем. Не мав нікого, та й тут — мало.
— Там перевагу віддають людям стопроцентно здоровим. Навіть щоб гланд і апендикса не було.
— Апендикс вирізали.
— Там на здоров'я не менше дивляться, ніж у армії. Відбір і відбір.
— Ясно, що відбір, — вставив старий.
Це пізніше вже, коли ми його, сучого сина, розкололи, він признався, що вже тоді задумав «підтасовку», бо поліція його і справді рано чи пізно спіймала б.
Вранці сказав, що хутко повернеться, тільки в Тешині довідки наведе і на кого треба натисне. Ну, а оскільки паспорти тоді були не обов'язкові, і багато хто, особливо з села, їх не мали, то досить і метрики та посвідчення за чотири класи початкової школи. Ну, і грошей трохи на одяг і на перший час.
Ні в який Тешин він, зрозуміло, не їздив. Повернувся через кілька днів, продиктував заяву до дирекції, запевнив, що приймуть. Тільки треба триста злотих за інтернат заплатити (з повним пансіоном, хоча домашньої копченої ковбаси та полядвиці підкинути і не шкодить). І треба ще десять злотих за марки казни.
Домовилися зустрітися через два дні на найближчій станції і їхати кудись аж під Білосток, де в лісниковій хаті, поблизу, збір кандидатів.
Як ви гадаєте, що мені в цій історії було особливо бридке? Не знаєте? А те, що ця… ухитрилася ще потім зі старшою дочкою цілуватися за клунею. Знаючи вже все.
Ну і ось. Перон полустанка. Поява Юліана. Тінь легкого невдоволення, коли той сказав, що спромоглися зібрати тільки двісті п'ятдесят злотих. Кілька зупинок поїздом. Потім кілька кілометрів на таксі. Коли те від'їхало — виявилося, що вилізли зарано, що треба ще метрів двісті пройти до потрібної стежки (таксиста потім знайшли, і він показав і поворот — не той, і сказав, що «лісник» дав йому понад таксу три злотих, а решту грошей і документи «молодого» сховав у кишеню).
Нарешті повернули ліворуч. Надходив вечір. Уже й стежку було видно кепсько. І тут вперше щось, мабуть, спало на думку Саю:
— Куди ми?
— Та тут близько вже.
І тут, немов у поганій мелодрамі, закричав пугач (Криштоф відзначив цю деталь пізніше, коли стало марною справою мовчати). І це було зловісно.
— Не піду далі, — сказав Юліан.
І побачив, як сказав хтось, «найсумніше видовище на світі», дірку чужого пістолета.
— Скидай одяг.
— Що ж я зробив вам? — тремтячи, почав молити неборака.
Серед сільських хлопців з глухих місць вистачає таких тихих, «води не скаламутять», людей. І це, на мій погляд, було єдиним виправданням «ідіотизму сільського життя», коли він ще не відходив у небуття.
— Ви мене не вбивайте. Змилуйтеся. Гроші беріть. Я мовчатиму. Не повернуся в Замшани. Далеко-далеко виїду.
— Кинь скавучати. Поміняємось одягом, та й іди собі.
Той навіть не спитав, навіщо тим одягом мінятися. Скинув усе і чекав, доки Криштоф з пістолетом повільно одягає його штани, піджак, а все своє кидає йому під ноги. Йому б у той час скочити в гущавину і бігти: в одній холоші не побіжиш. Але він був заляканий, і він… повірив. Йому хотілося вірити. Бо хто ж не повірить, коли хочеться жити?
І тому, коли він переодягнувся, він одразу отримав кулю в скроню. З правої руки і тому в ліву скроню. Упав. Ще ворушився і тому отримав, зверху, другу кулю в серце.
А потім убивця підтягнув Сая до невеличкого урвища, підкинув йому одну руку так, щоб звисала над драговиною. Зопалу не помітив, що відкинув праву, а не ту, якщо врахувати, що рана була в ліву скроню.
Ну, а потім засунув убитому за борт піджака загодя написаний лист і пішов собі. А пістолет дорогою — третя помилка — кинув у якийсь ручай.
Думаєте,
