Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра

Хлопці не мали часу докладно пояснювати все Ісмаїлові.

Решту ночі й ранок розвідники щодуху гнали віслюків, а о десятій живі та здорові дісталися до Ель-Атеуфа й сказали старому купцеві, що той заробить п'ять дукатів, якщо миттю спорядить двох верхових верблюдиць і покаже найкоротшу дорогу в Мелікку.

За півгодини по тому троє прудконогих верблюдів мчали юних верхівців та провідника рівним битим шляхом до Гардаї. Ще було далеченько до вечора, а хлопці вже розповіли старенькому володареві Мзабу про все, що вони виявили «цілком випадково».

Старий одразу ж наказав кільком найліпшим наїзникам вирушити непомітною гірською стежиною з хебки до тих місць, де, за попередньою домовленістю, туареги мали чекати на послання. Завдяки ще одній «щасливій нагоді» табір Улд Біски в глухих горах був не далі одного дня їзди від таборища шейха Бен Манзура, що ховалося на безлюдному підніжжі Рас-Могабула.

Гасан у супроводі спеціального хабіра та кількох озброєних пахолків негайно повернувся на місце, з якого було зручно спостерігати Манзурове таборище.

На п'ятий день, знову приїхавши до Мелікки, Гасан побачив розвідників і Улд Бісчин авангард загону найзнатніших туарегів. Того ж вечора сам Улд Біска обняв безмірно щасливого й гордого Гасана.

А наступної ночі через Мелікку почали проїздити гінці від окремих племен, родів і родин уаргельських шаанбів, бо з десятитисячними стадами не легко вийти з дикої гірської країни, та ще коли стада випасалися по незліченних малих горах і долинах.

Отже, в ту місячну ніч навколо Бен Манзура аж, кишіло людей та тварин. Після полуночі пустеля знову поринула в сон. Гінці, передавши донесення своїх шейхів і вислухавши накази головного шейха, чвалували до своїх віддалених пастуших таборищ.

Місяць уперто і яскраво світив до четвертої години ранку. Про напад на шаанбів не могло бути й мови.

Присутність головного грізного вождя, а також дружин та дітей цього зарозумілого володаря, напевно, подесятерила б безстрашність загартованих у битвах шаанбів.

За таких обставин бій безумовно тривав би довго, а туареги не знали, де насправді розмістився найближчий ворожий резерв.

Шаанбських воїнів, озброєних до зубів, було щонайменше дві тисячі. У розпорядженні месників були тільки ті півгодини, коли ясний місяць помутиться перед світанком. Оце й усе, що могло вирішити результат боротьби з переважаючими силами ворога на ворожій території, за тисячі кілометрів од Ахаггару…

Тим часом як Фетум, слуги й хлопці сиділи в сусідній невеличкій долині побіля стада осідланих мегерів, воїни наче тіні готувалися до бою, до бою не на життя, а на смерть. Улд Біска разом з десятьма молодими лицарями стояв перед султаншею, очікуючи розвідників, які наче гадюки поплазували прямовисними східцями до сплячого Бен Манзурового дуару.

Від тієї ночі, коли хлопці виявили табір, там сталися великі зміни — під горою стояло уже не три, а двадцять один намет. Замість кількох вільновідпущеників, які піклувалися про родину володаря, тепер, коли сюди приїхали найзнатніші ватаги багатьох племен, по всіх відногах і верхівках скель навколо таборищ стояли на варті добірні воїни.

Про всі ці невтішні зміни було розвідано першої половини ночі, й тому Улд Біска все ще утримувався від простого первісного плану — одним нестримним ударом повалити заскоченого зненацька ворога й розтрощити його.

Розсіявшись по околиці ще надвечір, туареги повинні були, поки світив місяць, вистежити вартових, не пропустивши жодного, який міг би навіть з найвіддаленішого поста зчинити тривогу.

Нарешті близько полуночі Улд Біска одержав точні донесення: майже сотню знатних шаанбів, чоловіків і жінок, які сплять під чорними вовняними наметами навколо свого головного начальника Бен Манзура, сторожуть тридцять сім вартових.

— Передчувають щось лихе, — зауважила султанша, здивована такою кількістю. — Треба подбати, щоб жоден з них не втік, інакше ми не вийдемо звідси живі.

— Нічого не передчувають, дорога моя господине, інакше вони не спали б отак спокійнісінько. Коли б їхні вивідачі викрили нас, то вони покликали б племена із резерву і вдень знищили б наш загін.

Улд Біска на якусь мить задумався, потім мовив:

— Братове! Бен Манзур може покинути взавтра таборище й рушити ще глибше до хебки, а може податися назустріч воїнам Ель-Голеа, бо не виключено, що ввечері він одержав повідомлення про їхній поквапливий похід. Для нас і те й те повинно бути пересторогою й наказом: «Сьогодні або ніколи».

— Ти сказав: сьогодні, Улд Біско! — твердо відповів його вірний товариш Серада. — Ти ж знаєш, що мій брат Шекукад наклав головою за нашого аменохала, коли намагався визволити його з уаргельської фортеці. Я заприсягнувся, що не розпалюватиму вогнища й не їстиму м'яса, поки за голову Шекукада не матиму принаймні дві голови цих брудних свиней!

— Облишмо розмови! Ти підеш, Серадо! Ти здобудеш голови двох вартових, які охороняють вхід до долини з півночі. Хто візьме на себе решту?

Закутані лицарі виступали наперед один по одному й оддавали своїм імргадам щити та списи.

— А чи не було б, Улд Біско, краще на кожного вартового послати сьогодні двох наших хоробрих воїнів? — запитала султанша.

Почувся тихий гомін незадоволення.

— Чи ти не знаєш нашу відвагу та спритність? — відповів за всіх Улд Біска, заступаючись за цвіт своєї країни.

— Я не сумніваюся щодо вас, брати. Але зважте на те, що навіть камінчик, який скотиться із скелі, може занапастити героя. А ти ж сам сказав: сьогодні або ніколи! Ми всі гаряче бажаємо: не ніколи, а сьогодні, сьогодні, сьогодні!!! Один-єдиний вартовий може криком переколошкати весь табір! А вас у мене тільки сотня. В пустелі ви варті тисячі воїнів, але в ущелинах чужої країни ви зможете тільки вмерти, як велетні, в боротьбі з у сто разів численнішим ворогом. Ось що я маю на мислі, прагнучи сьогодні вашої й моєї перемоги!

— Гаразд! Брати, адже султанша — жінка, а значить, обережніша за нас. Та ще й цей бій — її бій, за її безмежне горе!

Сімдесят чотири воїни жеребкуванням визначили, хто матиме честь першим знищити охоронців. А коли б цей воїн загинув, то його має заступити інший, який стежитиме за двобоєм із засідки.

Опівночі воїни вирушили до Бен Манзурового таборища. Вони не брали з собою зброї, крім кинджалів, які кожен туарег прикріпляє залізними браслетами до зап'ястя.

Улд Біска вислав слідом за ними ще двох зв’язкових, котрі здаля стежили за тим, як далеко просунулися окремі групи. Таким робом ватаг дав завдання всім своїм наймолодшим, найхоробрішим і найспритнішим воїнам.

З двох віддалених резервів Улд Біска одібрав п'ятдесят чоловік для атаки в ту вирішальну мить, коли місяць сховається за гори