Вершник без голови - Майн Рід
Де він узяв ті гроші й чому так поспіхом залишиї готель, знав, за словами Обердоффера, хіба що «готт».[57] А сам власник готелю знав тільки те, що мустангер поїхав, забравши з собою весь свій «мотльох», — як звичайно робив, вирушаючи в прерію ловити диких коней. Через те німець гадав, що він і тепер подався на оті свої лови.
Та яким чином усе оте стосувалося справи, що її обговорювала рада? А таки неабияким, хоча й з'ясувалося це тільки наприкінці розповіді, коли свідок виклав істотніші відомості.
Хвилин за двадцять після того, як мустангер поїхав, у двері готелю постукав «Генріх Пойндекстер» і запитав про містера Моріса Джеральда, а коли йому сказали, що той недавно поїхав, і пояснили, куди він міг податися, «мольодий дшентльмен» швидко поскакав туди ж, наче мав намір його наздогнати.
То було все, що знав і міг розповісти містер Обердоффер.
Хоч у його свідченнях були деякі незрозумілі деталі, проте загалом вони давали загонові ключ до пошуків, указуючи, в якому напрямі слід вирушати. Якщо Генрі Пойндекстер поїхав з Морісом-мустангером чи слідом за ним, його треба було шукати на тій дорозі, якою мав їхати ловець диких коней.
Чи знав хтось, де мустангерова оселя?
Ніхто не міг назвати певного місця, хоч декотрі гадали, що вона має бути десь у верхів'ях річки Нуесес, на її притоці Аламо.
Отож і ухвалили їхати шукати зниклого юнака або його тіло на береги Аламо, де могло знайтись і тіло мустангера, — і тоді довелося б мститися кривавим дикунам не за одного вбитого, а за двох.
Розділ XXXIX
КАЛЮЖА КРОВІ
Хоч загін був досить великий — куди більший за ті, що їх звичайно збирають прикордонні жителі, вирушаючи на пошуки сусіда, який заблудився в прерії, — проте посувався дуже обережно.
На те була причина. Команчі стали на стежку війни.
Вперед послали розвідників і слідопитів — шукати и витлумачувати сліди, або ж «знаки». Та, проїхавши прерією майже десять миль на захід від Леони, ніяких слідів вони не знайшли. Дерен був сухий і твердий, і на ньому міг би залишити відбитки копит тільки кінь, що скакав чвалом. Таких відбитків там не було.
<*а десять миль від форту рівнину перетинає широка смуга лісових заростей, що тягнеться ген на північний 13] захід і на південний схід. То справжнісінькі техаські джунглі, густо переплетені ліанами і майже непрохідні для людей і коней.
У тих джунглях, як їхати навпростець від форту, є прогалина, де проходить стежка — найкоротший шлях до верхів'їв Нуесес. То така собі природна алея, яку з обох боків щільно обступають дерева. А може, то й штучна просіка, якась давня воєнна стежка команчів, прокладена ще за часів їхніх набігів на Тамауліпас, Коауїлу й Нуево-Леон.[58]
Слідопити знали, що та прогалина виходить до Аламо, і повели нею загін.
Невдовзі вершники побачили, що один із слідопитів, який пішов уперед пішки, стоїть біля краю заростей, так ніби щось знайшов і чекав на них.
— Що там таке? — гукнув майор і, випередивши інших, під'їхав до нього. — Сліди?
— Еге ж, майоре, сліди, і дуже багато. Погляньте, отут, де земля м'якша. Бачите?
— Сліди коня.
— Двох коней, майоре, — шанобливо виправив його слідопит.
— Справді, двох.
— А далі начебто й чотирьох, але їх залишили ті самі двоє коней. Спершу вони їхали вперед цією просікою, а потім вернулися назад.
— Молодець, Спенглере. То що ви з цього зрозуміли?
— Небагато, — відказав Спенглер, що був у гарнізоні найманим розвідником. — Як по суті, то зовсім небагато. Я далеко не заходив і робити певних висновків не можу, але одне вже ясно: тут убито людину.
— Які ви маєте докази? Знайшли тіло?
— Ні. Ані тіла, ані навіть волосинки з голови, як я можу гадати, тут немає.
— А що ж є?
— Кров, велика калюжа крові — наче з цілого бізона. Ходімо, побачите самі. Тільки ось що, — додав слідопит, стишивши голос. — Коли ви хочете, щоб я дослідив усе як належить, звеліть іншим лишитися там, особливо тим, що попереду.
Це застереження, певно, передусім стосувалося плантатора та його племінника, бо слідопит нишком позирнув на них.
— Авжеж, — відказав майор. — Гаразд, Спенглере, я подбаю, щоб вам ніхто не заважав. Панове! Я прошу вас кілька хвилин не рушати далі. Моєму слідопитові треба самому оглянути цю дорогу. З ним можу поїхати тільки я.
Звісно, це майорове прохання насправді було наказом, тільки в чемній формі, бо звертався він до людей, начебто йому не підлеглих. Проте всі до одного послухались і лишилися на місці, а майор рушив уперед за слідопитом.
Кроків через п'ятдесят Спенглер зупинився.
— Бачите, майоре? — спитав він, показуючи на землю.
— Треба бути сліпому, щоб не побачити, — відказав майор. — Калюжа крові, і, як ви казали, така, наче тут зарізали бізона. А якщо вся вона з однією людини, то я сказав би, що тієї людини вже нема живої.
— Мертва! — мовив слідопит. — Умерла ще раніше, ніж ця кров устигла потемніти.
— Чия ж це, по-вашому, кров, Спенглере?
— Тієї людини, яку ми шукаємо, — плантаторового сина. Тим-то я й не хотів, щоб старий їхав сюди.
— А може, нехай би знав усю правду. Так чи так згодом дізнається.
— Слушно кажете, майоре. Та все ж таки краще спершу з'ясувати, як того хлопця вибили з сідла. А це для мене поки що загадка.
— Звісно як! Його ж убили індіанці, команчі. Хіба Це не їхніх рук діло?
— Аж ніяк, — упевнено відказав слідопит.
— Чому ви так думаєте, Спенглере?
— Тому що коли б тут були індіанці, на землі лишилося б не чотири сліди, та й то від двох коней, а не менше як сорок.
Атож, ви маєте рацію. Не схоже, щоб один команч зважився на вбивство.
Це вбивство вчинив не команч, майоре, і взагалі ніякий не індіанець. Просікою йдуть сліди двох коней. Як бачите, це відбитки підків, і вони ж таки вертаються назад. Команчі не їздять на підкованих конях, хіба Що на крадених. На обох тих конях їхали білі вершники. Один слід залишив мустанг, але великий, а другий — копита американського коня. Туди, в глиб заростей, мустанг ішов попереду, це видно
