Подих диявола. - Томас Тімайєр

Юнак завмер. Чим далі, тим страшніше.

Він бачив, як від стаєнь із ящерами підбігло кілька воїнів, щоб з’ясувати причину шуму. Вони зупинилися прямо під ним. Спочатку уважно оглянули уламки диска, потім підвели голови. До них приєдналися інші охоронці. Оскар скам’янів. Чорти вказували нагору й щось говорили. До нього долинало їхнє ричання.

Будь ласка, Господи, зроби так, щоб вони мене не побачили.

До мети залишилося зовсім трошки.

Хвилини тяглися нестерпно довго. Нарешті, істоти розійшлися й повернулися до своєї роботи. Оскар бачив, як вони знову узялися за свої справи. Невже його не помітили? Але ж вони дивилися прямо на нього! Камуфляж усе-таки чудовий.

Юнак обережно пішов далі. Він прекрасно розумів, що ще одна така необережність, і йому кінець. Можливо, істоти його й не бачили, але вони були зовсім не дурними.

Наступна кімната теж була порожньою. Оскар довго перед нею не затримався й продовжував рухатися далі. Тепер він дістався до вікна, в якому, як він сподівався, бачив простирадло. Він не був упевнений у цьому на сто відсотків, у фортеці була безліч вікон та отворів. Але часу на те, щоб оглянути їх усі просто не було.

Він устав навшпиньки й зазирнув усередину. Серце скажено калатало. Приміщення було таким же темним, як і решта. У ньому розташовувалося кілька предметів. Стіл, стілець і ліжко. І раптом він помітив на ліжку світле простирадло. І на ньому лежала Лєна. Йому схотілося заволати від радості. Але краще цього не робити. Оскар схопився за підвіконня й заплигнув до кімнатки.

Л єні снилося, що вона лежить на пляжі, на сонечку.

Хвилі м’яко накочували на берег, а тепле повітря сповиває її, немов затишна ковдра. А поряд із нею лежить Оскар. Він дивиться на неї й посміхається.

— Ну як, добре спиться?

— Чудово,— відповіла вона.— Тільки мені жарко.

Ще трошки, і піду у воду.

— Я з тобою, якщо ти не проти. Але спочатку я тебе поцілую,— він схилився над нею й наблизив губи.

На неї обрушилася холодна злива.

Лєна розплющила очі.

Сон зник. Принаймні, частково.

Зникло море, пісок і сонце. Замість пляжу була незручна лежанка в її кімнатці. Навколо було темно, крізь вікно просочувалося похмуре червоне світло.

Але частина сну все ж таки залишилася. Та частина, де був Оскар. Він сидів точно так, як і щойно на пляжі. І усе ще посміхався.

Лєна підняла руку й провела по своїх губах. Яке чудове відчуття! Начебто її справді поцілували. Вона потягнулася рукою до Оскара, очікуючи, що та пройде крізь нього, що він був усього лише примарою... але торкнулася реальної шкіри.

— Що?..

— Тс-с-с! — Оскар приклав палець до її губ.— Це я. Я витягну тебе звідси.

Дівчина здригнулася, серце в неї схвильовано закалатало. Невже це правда?

— Оскаре?

Він кивнув.

— Ти в порядку? Можеш іти?

— Я...

— Чудово. Тоді ходімо, в нас обмаль часу.

— Але як ти тут опинився, і що це за дивний одяг на тобі? — Нарешті вона зрозуміла, що це не сон, і що Оскару якимсь чином удалося пробратися до фортеці.

— Це довга історія. Інші чекають на тебе внизу. Знайти тебе було не просто, але, на щастя, у нас є Еліза. Вона встановила з тобою контакт, пам’ятаєш?

— Контакт... як?

— Вона говорила щось про злиття душ. Ти нічого не помітила?

— Щось пригадую... Звісно! У мене було таке відчуття, що хтось прокрався в мої думки. Дуже неприємно, скажу я тобі,— вона похитала головою.— Отож що це було? Тепер, коли ти розповів, я все зрозуміла.

— Добре ти придумала із простирадлом,— посміх- нувся він.

— Простирадло?

— Ну, так. Нам потрібний був знак. Як ти гадаєш, як би я знайшов тебе? А тепер ходімо, нам потрібно тікати звідси.

Лєна підвелася й розгублено похитала головою.

Вона ще не до кінця зрозуміла, що ж усе-таки сталося.

— Оскаре?..

— Так?

Дівчина оповила його шию руками й пригорнулася до нього. Він відчув себе справжнім героєм і обійняв її у відповідь. Лєна б із задоволенням його більше не відпускала. Так вони простояли досить довго, поки Лєна не зрозуміла, що іще трошки — і задушить Оскара. Вона відпустила його і змахнула з вій сльозинку.

— Дякую,— прошепотіла вона.

Він погладив її по волоссю:

— Ти ж моя маленька сестричка.

Вона кивнула. Вона все зрозуміла.

— Усе в порядку?

— Так,— відповіла вона.— Усе в порядку.

Лєна підвелася й уважно оглянула Оскара.

— Що за чудесний костюм! — Вона обійшла його з усіх боків і пробурмотіла: — Дивно... Тканина справді змінює свій колір. Справжній костюм-хамелеон.— І похитала головою: — Навіть лякає трошки. Втім, байдуже. Тепер розкажи, який у тебе план?

— Власне, я планував, що ми з тобою підемо тим же шляхом, яким я сюди потрапив, але, боюся, нічого не вийде. Потрібно шукати інший варіант.

Лєна підійшла до вікна й витягнула шию.

— Ти видерся по стіні? Жартуєш?

— Ні. Дивися,— Оскар підійшов до стіни й почав підтягуватися. Начебто на стіну піднімався величезний павук.— Це не дуже складно,— він помовчав.— Але вдвох не вийде. Залишається тільки пробратися через внутрішні приміщення.

Лєна підняла брову:

—