Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

— Самум, шукай!.. — затуляючи носа рукавом піджака, Андрій побіг через димову завісу до парку. Але собака опирався, жалібно повискуючи, і тягнув Андрія назад, до воріт.

— Ну, шукай же, мій любий, шукай! — благально вигукував Андрій. — Шукай Майю!

Здавалось, Самум зрозумів його. Він рвонувся так, що Андрій ледве втримався на ногах, і помчав назад, до воріт. Але там, певне, слід губився, затоптаний безліччю інших. Собака заметушився, тягнув Андрія то на шосе, то знов у двір, рвався просто через вогонь до вузеньких східців, які вели наверх, до широкого середньовічного муру. Де-де, а там Майї, звісно, не може бути, однак Андрій все-таки гукнув щосили:

— Майю!.. Майю!..

Він прислухався. Може, обізветься любий голос; хай навіть прошепочуть рідні вуста хоч єдине слово…

Та у відповідь почулося тільки страшне, тоскне завивання. Самум сидів, піднявши морду, і тоскно, по-вовчому, вив.

Морозом пройняло Андрія.

— Мовчи, Самуме!.. Мовчи!.. Шукай! Шукай!

Він силоміць витягнув пса за межі маєтку, подався понад муром, чуйно прислухаючись до звуків та час од часу гукаючи свою дружину.

Ні, жодних слів! Довгі гони пройшов Андрій услід за собакою, а той навіть не вткнувся й разу носом у землю. Нарешті, коло замкнулось.’Він знову опинився перед брамою.

Куди ж тепер?.. Може, ліворуч по шосе?.. Ймовірно, що мешканці маєтку втікали саме у протилежний до Навабганджа бік.

— Вперед, Самуме! Шукай!

І знову собака смикнувся назад, до воріт. Знову тоск-ко завив, позираючи на вершину муру. Але Андрій його не зрозумів, не помітив між зубцями старовинного муру червоної цятки, краєчка червоного челі своєї нареченої.

— Шукай!

І вони пішли по битій дорозі, — вперед, вперед і вперед. Андрій не вірив, не припускав того, що його Майї вже нема.

Ще один мужчина блукав джунглями поблизу маєтку Сатіапала. Ще один прислухався до кожного шереху, придивлявся до кожного куща. Ще один шукав золотокосу дівчину з очима глибокими й загадковими, як вересневі ночі Індії. Та тільки у цього в грудях не завмирало від болю серце. Воно колотилося рівно, сильно, злісно.

Імператор сконав, — хай живе імператор! Вже не стало Майкла Хінчінбрука, але на його місце пнувся Чарлз Бертон… Де воно, оте кучеряве хлоп’я, що бавилося з матір’ю в старовинному парку Кембріджа?.. Крок за кроком воно йшло стрімкоспадною стежкою по прірви і стало на її краю молодим і красивим зовні, безмежно старим і гнилим всередині.

Хисткий місточок проліг над отією прірвою: Бертон сподівався стати чесною людиною, здобувши сатіапалівські папери. Гай-гай, то були марні сподівання! Не витримав би його той місточок, зломився б під тягарем бертонівських злочинів.

І ось на цьому місточкові й зіткнувся Чарлз Бертон вересневого надвечір’я з Андрієм Лаптєвим. Зіткнувся, скипів шаленим гнівом, вважаючи, що сам росіянин заважає йому пройти вперед. І кинувся, щоб знищити того, хто в цю мить здавався найбільшим ворогом у світі.

…Чарлі Бертон побачив Андрія Лаптєва на високому березі річки, залитого променями призахідного сонця. Тримаючи пса за ошийник, росіянин зупинився, наче розмірковував, куди ступити. Коричньовий пес, нашорошивши вуха, позирав у той бік, де над лісом повільно танули попелясті хмари диму над маєтком Сатіапала.

І враз Чарлі пригадав незакінчену картину в Майїній вітальні. Це скидалося на здійснене пророкування.

Ні, ні, все було не те, пейзаж, забарвлення, розташування людини і пса. Та лишилося найголовніше, майстерно схоплене Майєю, — сувора мужність цієї групки.

Бертон схопився за кишеню… Прокляття! Пістолет лишився там, біля забитого Сатіапала. Є ніж, але що зробиш, коли їх двоє — росіянин і собака?

Він скрипнув зубами і відступив далі в кущі. Нічого, зачекаємо! Випаде зручна нагода, випаде!

Бертон навіть не запитував себе, чому Лаптєв сам-один, серед джунглів. Намагаючись принизити росіянина у власних очах, він підсвідомо визнавав його вищість, бо одразу ж уявив: якщо Лаптєв живий — жива і Майя. А коли так, то чорний конвертин з фотоплівкою вже у Лаптєва.

Довго стояв росіянин на березі річки, а потім щось сказав і махнув рукою.

Зірвався з місця і коричньовий пес. Одним стрибком доскочив шосе. Зриваючи лапами пил, помчав дорогою.

Чарлі зловтішно посміхнувся: все йшло на добре! Тільки треба вже діяти на певність.

Тихесенько, по-зміїному, він плазував до того пагорка. Зупинявся. Прислухався. І знову повз.

Мабуть, у росіянина заболіли ноги. Він спочатку сів, а потім і ліг горілиць.

Останній промінь сонця креснув по його обличчю і пішов плазом донизу, заплутався в чагарнику та й сконав.

Чарлі напружився, стрибнув уперед… і встромив ніж у пружне тіло…

Тільки що це?.. Від такого удару мертвим падав кожен. А цей росіянин — схопився. Він так стиснув Бертонові шию, аж тому запаморочилась голова.

…І почалась остання, невимовно страшна боротьба двох людей — здорового й пораненого. Скільки вона тривала — Бертон не знав, бо й сам подеколи ледве не втрачав свідомість.

Та ось на його шиї послабшав зашморг. Бертон з силою одштовхнув Лаптєва і нахилився, щоб підняти ніж.

Він не бачив, що сюди, навпростець, мовчки, у сірому присмерку біжить коричньовий пес. В його зубах, як вогник, жеврів шматок червоної шовкової тканини.

Бертон замахнувся ножем… і раптом відчув, як у його в’язи ззаду вп’ялися гострі зуби. Він похитнувся, упав. Кудись штрикав ножем, кричав, борсався, а потім притих і замовк.

Вони лежали поруч — мертвий Бертон і важко поранений коричньовий пес.

Індіє моя, далекий сонячний краю! Я хотів би писати про світле та хороше: оспівувати твоє безмежно високе небо і усипану квітами землю, змальовувати мармурове мереживо