Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
Скільки загинуло татарів, ніхто не рахував. Але ті, хто на чолі з Остапом повернулися з далекої погоні, хвалилися:
- Битого ординця, як тої полови. Куди не ступиш - там і лежать.
Порятованих бранців хотіли відправити назад негайно. Проте чоловіки запротестували:
- Нічого нам там робити, - заявив один з них, кремезний Юхим Затірка, на якому не було, здається, живого місця. - Залишуся у вас. Волію хоч трохи віддячити тим пройдисвітам.
Жінки - а їх було понад сотню - звісно, хотіли повернутися до своїх домівок. Проте вони були такі знеможені, що дід Кібчик вирішив трохи потримати їх на острові.
- Паша у нас гарна, - сказав він їм. - Попаcетеся трохи разом з чередою - і йдіть собі, куди хочете.
Серед бранців було з півсотні дітей Грицикового віку, або й молодших. Вони одностайно вирішили навіки залишитися в козаках. Проте на їхню думку дорослі не зважали, і хлопці люто заздрили Грицикові й Санькові, котрі час від часу пролітали повз них на своїх коненятах.
Козацькі роз’їзди постійно пильнували степ. Ні хто не мав ані найменшого сумніву, що розлючені татари ось-ось наваляться на козацький острів всією силою. Тож Остап Коцюба разом з дідом Кібчиком їздили по довколишніх місцинах, вирішуючи, де б краще влаштувати засідки.
Остап трюхикав слідом за дідом і зітхав:
- Звісно, тут непогано. Але за порогами куди краще. Є там, діду, такі місця, що нас звідтіля і сам чорт не виколупає. Можна з сотнею вистояти проти всієї орди. Про острів Хортицю чули?
- Та чув, - відказав дід. - Навіть бував там не раз. Але ж ми зараз не на Хортиці. От вистоїмо тут, як Бог дасть - тоді й про Хортицю подумаємо…
Швайки на острові не було. Одразу після розгрому ординців він нишком подався у степ. З собою не взяв нікого. Навіть Вітрика залишив, надав перевагу звичайному татарському коневі.
Тож Грицик тепер складав компанію Остапові та дідові Кібчику. Власне, ті самі брали його з собою. Бо кмітливий і моторний Грицик виявився неабияким гінцем - далося взнаки Швайчине виховання. Час від часу до них приєднувався і Санько. Проте здебільшого він сидів біля матері.
- Синку, любий, - жалібно стогнала вона. - Де ж тепер ми прихилимо наші голівоньки? Спалив поганин майже всю Воронівку. Ото тільки й лишилося хат, що за валами на старому городищі. Так там же не наша хата!
Санькову матір схопили, коли вона тягла з лісу лати для погрібника. Тому й не встигла, як інші воронівці, сховатися за валами городища. Тільки й того, що перших чотирьох нападників розметала так, що бідолахи ногами вкрилися. І, мабуть, розлютовані невдахи зарубали б матір, якби не їхній десятник, який справедливо розсудив, що така дужа рабиня вартує доброго бранця чоловічої статі.
- Я волів би залишитись тут, - ухильно відказував Санько. Дуже вже йому подобалося на Бобровому острові. Навіть більше, ніж у діда Кудьми.
- Тоді і я тут залишуся, - рішуче казала мати. - Де ти, там і я маю бути.
- Ой, не для жіноцтва це місце, небого, - хитав головою дід Кібчик, коли повертався з плавнів. - Не можна тобі залишатися. Нічого жінкам тут робити.
- А куди ж мені подітися? - у розпачі заламувала руки мати.
- Нічого, тітко Мокрино, якось перебудемося, - розважливо заспокоював її Демко Манюня. - Ось я в татарина відібрав… як його… ага, ясир, - і Демко витяг з кишені кілька золотих монет. - З цими грішми ви швидко дасте собі раду. А я, коли хочете знати, теж не збираюся все життя сидіти на цьому острові. Он серед плавнів знайшов гарну галявину. І дерева там є, і джерело. Скородитиму там землю, курінь збудую. І житимемо там з дідом. І вас із Саньком візьмемо до себе, коли хочете. Тільки ж це не зараз буде, а на той рік…
- А якщо татари нападуть? - засумнівалася тітка Мокрина.
- Ну то й що? Я візьмуся за довбню, а ви заховаєтеся. Там же плавні поряд.
- Еге ж, заховаємося, - ще більше вагалася тітка Мокрина. - Он татари як далеко від Воронівки, та й то незчулися, коли вони налетіли. А тут - під боком крутяться.
- Нічого. Тепер наші стежитимуть за кожним їхнім кроком. Я правду кажу, діду?
- Еге ж, - згодився дід Кібчик. - Поодинці чи вдесятьох ординці відтепер навіть близько не підійдуть, а велику силу можна помітити за день, коли не більше.
Піші козаки тим часом розкошували. Вони перебирали татарських коней, як поросят на ярмарку. Вистачило на всіх. Навіть зайві були.
- Тепер нам жоден біс не страшний, - казав Володко Кривопичко, хизуючись на коневі перед дівчатами, колишніми бранками. - На такому коні тепер від мене жоден ординець не втече.
- Втекти, звісно, не втече, - пирхнув дід Кібчик, коли почув те Володкове похваляння. - Ти іншого бійся.
- Чого саме? - повернувся в його бік Володко.
- Щоб він тебе не наздогнав.
- Таке скажете! А це навіщо? - відказав Володко і змахнув у повітрі шаблею.
- І чого ви, діду, присікалися до хлопця? - озвалася з гурту якась чорнявка, що закоханими очима дивилася на Володка. - Йому ж козакувати, а не вам. Сиділи б уже на печі.
Дід Кібчик скинувся, наче йому подих забило.
- Це ти мені? - люто зашипів він. - Та я ж тобі… Я ж тут першим був!
- Ну то й що? - взялася руками в боки чорнявка. - Були першими, а тепер інші будуть ними. Правда ж, Володку?
Дід Кібчик глипнув на зніченого Володка, на розпашілу чорнявку, хотів було ще щось мовити, про те лише махнув рукою і подався подалі від дівочого гурту. Не козацьке то діло - вступати в суперечку з жінками. Лише сказав, та й то так, щоб дівчата не почули:
- Ет, і взялася ж трясця на нашу голову!
І ніхто з рядових козаків не помічав, як з кожним днем усе заклопотанішими ставали обличчя козацької старшини. Чекання майбутньої битви виявилося чи не страшнішим від самого бою. В голову лізло всяке. А що, коли Швайка вчасно не подасть вістки зі степу? А що, коли татари наваляться не найближчими улусами, а покличуть допомогу з самого Криму?
Тож не дивно, що дехто з старшини був за те, аби нишком розійтися по довколишніх плавнях. Поткнеться, мовляв, татарин сюди - і нікого не застане. Покрутиться й піде собі, не
