Безумці - Олександр Ашотович Насібов
Того дня вирішилася моя доля. Виявилося, вони вже кілька місяців поступово вивчають мене. Вони — це група місцевих комуністів, що уціліли після того, як націсти розгромили їхню партію.
Їм були потрібні такі, як я, — молоді спеціалісти, минуле яких бездоганне з точки зору Гіммлера. Я стала членом підпільної групи. Мені дали завдання вступити в НСДАП, удосконалюватися як хірург, працювати старанніше.
Справитися з першою частиною завдання допоміг випадок. Якось я вилікувала одного блоклейтера[31], вилучивши йому пухлину мозочка. Цей чоловік і рекомендував мене в «Націонал-соціалістську спілку німецьких жінок». Щодо моєї професії, то тут уже підштовхувати мене не доводилося: хірургію я вважала справою свого життя, працювала багато й напружено, дедалі більше кваліфікуючись на операціях мозку. Про одну мою операцію, після якої одужав безнадійно хворий, написали в газетах… Зазначу, що о тій порі я вже мала картку члена СС.
І ось мене викликали в крейслейтунг[32].
Я йшла туди з тривожним передчуттям. Все відбулося так несподівано, що я навіть не змогла попередити товаришів з групи.
За столом сидів креслейтер. Віддалік розташувався чоловік у мундирі генерала СС. Я впізнала його — це був Ганс Брандт[33].
Крейслейтер перевірив мої документи, задав кілька питань і вийшов з кабінету. Тоді заговорив Брандт. Кілька хвилин він розпитував мене. Та я бачила — це формальність. Він уже багато що знає про мене й про мою роботу.
Мені запропонували стати співробітницею Аненербе[34]. Я й мої товариші по підпіллю майже нічого не знали про цю організацію — про неї ходили чутки, одна фантастичніше за другу. Напевно було відомо тільки те, що діяльність її глибоко засекречено й що опікає організацію сам Гіммлер.
Брандт сказав, що його пропозиція — велика честь. В Аненербе у мене будуть найширші можливості для наукової роботи та експериментування. Він дав мені дві доби подумати.
Того ж вечора мені пощастило зустрітися з керівником своєї групи. Вислухавши мене, він не міг приховати хвилювання. Та я й сама розуміла, як важливо, щоб німецькі комуністи мали свою людину в Аненербе…
Наступні півтора року минули як у тумані. Разом з групою лікарів я кочувала по концентраційних таборах. Через наші руки проходили тисячі в'язнів — ми відбирали потрібний «людський матеріал». Це були найрізноманітніші люди — здорові й такі, у котрих виявляли пухлини, хвороби серцево-судинної системи, печінки, легень… Їх везли до спеціальних лабораторій і клінік, а там ними розпоряджався шеф Аненербе доктор Вольфрам Зіверс.
Через рік і сім місяців мені дали призначення в одну з таких клінік. Я на власні очі побачила, що там діялося. Все те, що звичайні експериментатори-фізіологи роблять тільки з комахами, жабами, кроликами, собаками, все це Зіверс та його колеги проробляли над сотнями й сотнями живих людей: їм ампутували кінцівки й намагалися знову приживляти ноги та руки, вирізали кістки і внутрішні органи, на піддослідних випробовували невідомі мені препарати, отрути… Зважте, це почалося до війни. Фашисти досхочу напрактикувалися на співвітчизниках, раніше ніж одержали в своє розпорядження військовополонених!
Тут я і зустрілася з Абстом. Один з «кроликів», як у клініці звали піддослідних людей, був божевільний, що жив у світі страшних галюцинацій. Дуже буйний, він втратив усякий контакт з навколишньою дійсністю і являв собою приклад безнадійного параноїка. Абст вилікував його. Я асистувала під час операції і була приголомшена мистецтвом хірурга. З шанобливо» увагою стежила, як, знесилившись після надзвичайно складної двогодинної роботи так, що руки його тремтіли, блідий, Абст залишав операційну…
Добре пам'ятаю хвилини, коли Абст, стоячи поруч зі мною, мив руки.
«А ви мені сподобалися, — задумливо мовив він. — Я читав про вас. От і Зіверс задоволений вами. Дозвольте запитати, які ваші плани на майбутнє.»
У мене від хвилювання пашіли щоки. Адже я навіть не підозрівала, що ввечері цього ж дня Абст зробить новий експеримент над врятованим ним чоловіком і знищить його! Про це й про інше я довідалася згодом. Та того дня Абст ввижався мені добрим чарівником. Він був зовсім не схожий на недолюдків, які мене оточували. І я на мить забула, хто я, чого опинилася в Аненербе, забула, що виконую важливу роботу і вона дає наслідки. Адже, використовуючи дані, які я передавала, підпільна група вже здійснила першу акцію — організувала втечу групи приречених із Зіверсової клініки поблизу Веймара.
У ті хвилини я про все це забула. Я була майже закохана в Абста. І, коли він запропонував мені працювати з ним, я погодилась.
Так я опинилась у лабораторії «І—W–І».
Відтоді мої зв'язки з підпіллям урвались. Я була ізольована від зовнішнього світу. Лише іноді, коли лабораторія містилася ще поблизу Берліна, мені дозволяли ходити по покупки, але завжди у супроводі Глюка. Я знала, що він з групи німців, котрі живуть на протилежному кінці острова й навчаються діяти під водою. Все це були молоді, здорові люди, прекрасні плавці, захоплені новою, на їхню думку, романтичною професією.
Отже, ми з Глюком кілька разів їздили до міста. Я написала листа до товаришів, та надіслати його не пощастило. Глюк не зводив з мене очей, дозволяв заходити тільки до магазинів. Я купувала, а він стояв біля дверей. Потім ми сідали в автомобіль, що чекав на нас, і повертались до озера.
А в лабораторії
