Таємниця двох океанів - Григорій Борисович Адамов

самітним у своїй каюті, і його співжилець Крамер не знав, як до нього підійти. Але в той же час всі бачили і почували, що на Марата вперто напосідають важкі думки, що голова його зайнята новою проблемою, яку він особливо близько бере до серця і яка тривожить його з такою силою, яку досі не доводилося спостерігати при жодному з його попередніх винахідницьких захоплень.

Продовжуючи думати про щось своє, Марат сказав, трохи повернувшись до зоолога.

— Ні, ні, Арсене Давидовичу, не кажіть… По-моєму, погано… Треба буде в ньому щось переробити…

Поважний зоолог, мабуть, відчув себе зачепленим за живе.

— Що погано? — запитав він, насторожившись, готовий відбити атаку.

— Шолом, препоганющий шолом!

— Шолом?!

— Авжеж! Шолом, який вас так спотворив. Зоолог, звівшись на лікті, вп'явся в Марата розширеними очима.

— Шолом?! А я думав, ти говориш про госпітальний відсік!

Він упав на подушку і зайшовся дитячим реготом.

— Що ж ти думаєш про шолом, кацо? — запитав серед сміху зоолог. — І що змусило тебе раптом задуматись про такі дрібниці. Що таке шолом перед проблемою зрошення Сахари чи поворотом Гольфштрему?

— По-перше, дозвольте вас поправити, Арсене Давидовичу… Не Гольфштрем, а Гольфстрім. Слово це англійське і…

— Пробач, пробач, кацо… Звичка, знаєш. З дитинства… Ну, а по-друге?

— А по-друге, про шолом… Знаєте, Арсене Давидовичу… — зам'явся на мить Марат. — Я почуваю, що можу з вами говорити цілком одверто… Знаєте, мені просто-таки соромно. Я місця собі не знаходжу. Я не можу уявити собі, як я раніше не задумався над цим… ще коли працював з Крєпіним по телефонізації шолома. Гірше за все, що ще тоді майнула в мене думка саме про ці його незручності. Але я не зупинився на ній, не продумав її тоді ж до кінця. І лише тепер я розумію, яка це була непростима легковажність…

Марат схвильовано схопився із стільця.

— Ви вірно сказали: Сахара!.. Гольфстрім!.. Світові проблеми!.. А в себе під носом я пропустив просте, маленьке і таке важливе завдання — удосконалити шолом. Адже ви могли загинути через це! Арсене Давидовичу! Дорогий! Адже ви трохи не загинули! Коли я подумаю про це, я ладен чуб на собі рвати…

Зоолог уважно слухав, не спускаючи теплого погляду з Марата.

— Ти тільки не хвилюйся, кацо! Будь спокійний! Не міг же ти передбачити, що ми зустрінемося з такими страховищами. Але ти молодець, кацо! Правду скажу, мені подобається, що ти починаєш розуміти всю складність і так званих маленьких проблем… Немає маленьких проблем, дорогий мій! Кожна маленька проблема є частина великої. І, не розв'язавши маленьку, — провалиш велику! От. Ну, що ж ти придумав з шоломом?

Марат сів на стілець, опустив голову. Трохи повернувшись до зоолога і, мабуть, продовжуючи думати про щось своє, він почав:

— Так, Арсене Давидовичу… В той нещасний день, коли ви так постраждали…

— Ну, ну, ну… — незадоволено пробурмотів зоолог, — зовсім не нещасний. Такі чудові відкриття. Ціла колонія Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze! Я гадаю, вона під цією назвою увійде тепер у науку, — з деяким самовдоволенням додав учений. — І нарешті, ці доісторичні страховища! Адже це світове відкриття! А ти кажеш — нещасний… Побільше б мені таких нещасних. А втім, продовжуй…

— Ну ось. У той день ми вийшли з Цоєм і Павликом з підводного човна. Ну, там розпустувались. Вони мене впіймали, схопили з обох боків і почали трясти. Голова билася в шоломі, як горіх у пляшці. Як я не намагався, як не напружував шию, та все-таки кілька разів боляче стукнувся черепом. І я тоді знову подумав, що добре було б внести в шолом невеликі поправки.

– І до чого ж ти додумався?

— По-моєму, в шоломі треба влаштувати м'яку підкладку ззаду, за потилицею. Все одно ми не користуємось прозорістю задньої частини шолома. А проти скронь і лоба треба поставити пружні спіралі на зразок матрацних пружин. Крайні внутрішні витки спіралей одягти в м'яку ізоляцію…

— Добре, Марате! — серйозно сказав зоолог. — Чудова ідея! Ти на поході гарненько продумай її, а повернемося додому, обов'язково поговори з Крєпіним. І я підтримаю.

Наче заспокоєний цією розмовою, Марат попрощався й пішов, пропустивши спершу Цоя, який заходив у відсік.

Цой був у білосніжному халаті, акуратно зав'язаному на всі до одної тасьомочки, і мав вигляд справжнього, правда молодого і трохи зніяковілого від своєї молодості, лікаря. Він швидко підійшов до ліжка зоолога.

— Як справи, Арсене Давидовичу? Як ми себе почуваємо? Дозвольте ваш пульс… Чудово. Наповнення хороше. Сімдесят вісім ударів на хвилину. Ви швидко видужуєте.

Цой обережно, майже з ніжністю поправив подушки під головою ученого, підіткнув одіяло.

— А після чого тут особливо видужувати? — добродушно посміхнувся йому зоолог. — Дрібниця якась! Я думаю, завтра-післязавтра встану — і за роботу! На нас чекає чудова робота!

Цой замахав на нього руками, виявивши величезний жах на обличчі.

— Що ви! Що ви, Арсене Давидовичу! І не думайте! Менше ніж через п'ять днів ніяк не можна! Потім вам обов'язково необхідно пройти курс кварцового опромінення. Кілька сеансів електризації… Ні, ні… Як можна!

Зоолог вмить розлютувався:

— Ти збожеволів, Цой! Ні, ти зовсім збожеволів. Що ти мені казки розповідаєш! Які там електризації і кварци! Мені треба якнайшвидше повернутися в печеру, сфотографувати ті страховища. Адже не можу я взяти їх сюди, на підводний човен. Я хоч одну голову візьму. Я вже домовився з капітаном: спеціально для цього підводний човен тут затримається. А він тут з своїми електризаціями, кварцами! «Курс опромінення»! обурено передражнював учений Цоя. — Ач! Зрадів!

— Все одно… Можете лаятись, Арсене Давидовичу, — покірливо, але з образою в голосі промовив Цой. — Я тоді доповім капітанові, що ви не слухаєте…