Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Це Рябчукова… донька…
— Чия?
— Рябчукова… Того пана, що готель тримає отут за рогом… «Сен-Готард»!
Кучма зблід, ступив крок назад.
— Ти що, здурів, Грицюню?!
— Їй-бо, правда… — на очах тверезів Шпинь.
— Оце влипли… Ну, добродію, бери ноги в руки і… Тебе ніхто не бачив?
— Та ніби ніхто. Я ж хотів по-людськи і гроші їй дав…
— Які гроші? Долари?! Та вони ж фальшиві! — Кучма вихопив у Юти з-за пазухи доларові купюри. — Ой, Грицюню, з тобою обов'язково у якусь халепу вскочиш. Біжимо, бо як хто побачить, то враз головки поодкручують. Це ж треба бути таким бовдуром! Недарма тебе з поліції турнули!
Юта прийшла до пам'яті не зразу. Хтось бризкав їй в обличчя холодною водою і стиха кликав: «Фрейлейн, фрейлейн!..» Вона розплющила очі й побачила поруч стареньку жінку. Схвильована, перелякана фрау співчутливо схилилась над нею.
— Вам погано?
— Вже трохи краще… — відповіла Юта, відчуваючи гострий біль у тім'ї.
— Можете встати? — запитала старенька.
— Спробую…
Спираючись на стіну, Юта поволі підвелась.
— Зайдіть до мене на хвилинку. Відпочинете, вип'єте чашечку кави.
— Дякую… Я піду…
— Не слід було вам виходити. Щоночі тут таке діється, не доведи господи! Та, сказати правду, і вдень у нас на Ляймі неспокійно…
— Спасибі… Я вам вельми вдячна, фрау…
Юта підняла сумочку і, похитуючись, рушила в бік «Сен-Готарду». Її трохи нудило, перед очима пливли кольорові кружала, а до горла підступала судомина образи. Душили сльози, вона не стримувала їх. Коли вийшла на плац перед готелем, до неї знову був кинувся якийсь п'яний солдат, проте помітивши, в якому вона стані, отетеріло провів її поглядом, махнув рукою і подався геть.
У вестибюлі готелю з нею привітався швейцар, мовчки дивуючись з її розтерзаної кофтини, розбитого до крові коліна, перекрученої спідниці й нетвердих кроків. Все те старий поклав на рахунок молодості: десь підгуляла фрейлейн Юта і, поки ще батьки сплять, поспішає до своєї кімнати. Швейцар зітхнув, похитав головою і сів за свою конторку, роздумуючи про долю двох власних дочок, що саме входили в пору.
Юта тим часом ніяк не могла знайти ключа. Ні в кишенях, ні в сумочці його не було. Вже хотіла спуститись до вестибюля і взяти у чергового дублікат, як раптом помітила, що ключ стирчить у замку. Не її особистий, а саме дублікат з мідною грушею, на якій витиснено номер її кімнати. Цього ще не вистачало! — обурилась дівчина і рішуче штовхнула двері до кімнати. На ліжку, розметавши руки, хропів Хорст Торнау.
Хорст був єдиним, на кого Юта не могла сердитись. Раніше, ще коли були дітьми, він завжди ставав на її захист і нікому не давав кривдити. Був для неї і старшим братом, і батьком, і благородним рицарем, що повставав проти моралі професора Герберта фон Глевіца. А як блискуче він повів себе на судовому процесі, як майстерно розіграв божевільного, обвів усіх круг пальця і разом з Гізелою чкурнув до Італії. Потім ця несподівана спадщина, яка в одну мить зробила його, жебрака, багатієм. Він змінився, це так, але тільки не для неї. З нею він залишається тим Хорстом, якого вона знала: щирим, вірним другом.
Зараз, побачивши його у себе в кімнаті, вона і зраділа, і засмутилася. Зраділа тому, що гірка образа, приниження, знущання, які тільки-но пережила, ще клекотали в її душі, а поділитися своїм болем могла тільки з ним, з Хорстом; засмутилась тому, що він знову був п'яний, лежав нероздягнений, не потурбувався навіть зняти черевики. Їй було дивно, чого він п'є, чому живе таким незугарним життям, коли міг би при його теперішніх достатках жити в розкоші, мати віллу на Рів'єрі, об'їздити світ, стати видатним адвокатом, адже вивчав юриспруденцію. Та вже, видно, так воно в цьому житті ведеться; коли в тебе є гроші, власний замок в Альпах, особняк у фешенебельному районі Мюнхена, все це тобі нецікаво і ти волієш кожного вечора напиватися хтозна з ким і ховатись від самого себе в кімнатці сестри, яка сама тут на пташиних правах. А коли в тебе нічого немає — ні замків, ні особняків-котеджів, ні грошей, ти мрієш про них і думками вже там, в Альпах, на Рів'єрі, на Терезієнштрассе…
До речі, що там зараз на Терезієнштрассе? Як живе Гізела? Що робить вірний і вічний Ганс? Навіть важко уявити… Чого воно так швидко промайнуло, наше дитинство? І що попереду? Темрява… Непевність… Страх… Хіба тоді, коли всі вони жили на Терезієнштрассе — Гуго, Гізела, Хорст, — коли гралися в парку і були рівними у своїх мріях, радощах і печалях, хіба могли вони подумати, що все так обернеться. Можновладний професор здавався скелею непорушною, вічною. Де він тепер? Садівник Стефан, якого і в дім не завжди пускали, став грошовитим паном… Хорст отримав спадщину… Гізела вийшла заміж… І лише вона, Юта, лишилася ні з чим. А чому? Чому доля так круто обійшлася з нею: забрала коханого, позбавила щастя? І немає в кого шукати захисту від наруги…
Знову підкотив до горла гіркий клубок, сльози навернулись на очі. Було невимовно жаль себе, жаль понівеченого війною щастя. Як зримий образ власного горя спливло в уяві побите осколками, все в синіх рубцях і шрамах лице сліпого Манфреда. Вона знала, що завинила перед ним, знала, що спокутує важкий гріх зрадженого кохання, але не могла примусити почати все знову. Від цих думок на серці стало ще важче. Юта поклала на столик сумочку, опустилася в крісло і гірко заплакала.
— Це ти, Ют? Чого ти плачеш?
Вона не відповіла, тільки ридання її стали ще голоснішими, бо вже не тамувала їх, як раніше. Хорст трусонув головою і сів на постелі.
— Заспокойся. Що сталося? Помер хтось чи що? Ну, чого ти мовчиш?
