Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв
Навіть отут, поруч з трупом забитого, Чарлі не стримав бажання хоч краєчком ока позирнути на ті скарби, власником яких став. Він повільно, з насолодою розкрив бумажник Сатіапала.
Тільки що це?.. Де ж чорний паперовий конвертик з відтинками зафотографованої плівки?.. Все, що завгодно, — чекова книжка, листи, фотографії, а конвертика немає… Може, він випав?.. А може, в кишені?
Ще і ще обмацував Чарлі Бертон того, хто справді був його батьком, і мало не кричав з розпачу: старий обдурив його знову!
Стривай, а чи не потягла оцей конвертик Майя?!.. Так, так, — тільки вона!.. Це ж їй хотілося принести своєму чоловікові посаг, гідний дочки раджі!
Ну, то начувайся ж! Чарлі Бертон знайде тебе скрізь, а таки одержить своє!
Він ще раз глянув на Сатіапала і швидко, — далеко швидше, аніж до того, — пішов уздовж шосе.
* * *Котилося лихо по дорозі до маєтку Сатіапала, — багатооке, багаторуке, грізне. Був у ньому і справедливий гнів проти всіх багатіїв усякої масті, і фанатичний шал задурманених, прагнення до справедливості, і чорна сліпа злоба.
А почалося все з незначного. Поздихала в Навабганджі худоба, яка харчувалась «силосом» Сатіапала, Засмутились, захвилювались бідаки. А потім згадали, що раджа поручився своїм майном за кожну тварину, та її вирішили одержати свої нужденні грошики. Позабирали ціпки в руки — не близький-бо світ, — рушили битою дорогою й індуси, і мусульмани. Сподівалися мирно поговорити з раджею, та ще й «прасадом» на честь Каліпуджі почастуватися.
От тільки нудно дорогою, — то й почали розбирати, а хто ж винний, що худоба загинула? Та й дорозбиралися до того, що за ціпки побралися. Мусульманів було більше, і нам’яли вони боки індусам. А ті побігли по допомогу до ближчого села. Зім’яли й допомогу, бо чужі мусульмани допомогли.
І пішло отак від селища до селища!.. Вже й навабганджців тих у юрбі лишилась десята, а може й сота частина, вже й не знали, власне, чого треба від Сатіапала, та тільки потоку вже не можна було зупинити.
Котилося лихо по дорозі через джунглі, загрожувало досконалим лабораторіям, чудесним препаратам, багатій бібліотеці, хорошим машинам — усьому тому, що незабаром стало б таким потрібним індійському народові, — а в пастку цього й не знали. Телефонний зв’язок урвався ще з вечора, — але таке траплялося часто. Сатіапал з Бертоном виїхали нишком і нічого не згадали про події в Навабганджі. Палали далекі заграви, — так хіба ж не горять сухої пори року селища в Індії?
Спав маєток. Спала Майя в своїй невеликій затишній кімнаті, і їй навіть не снився чорний пакетик з фотокопіями формул Сатіапала, той пакетик, що його, сам не знаючи чому, професор перед від’їздом витягнув з бумажника й запхнув у куток книжкової шафи.
Майї снилося море, — синє, веселе море. Вона не бачила його ніколи і тільки мріяла про це, а ось зараз стоїть на високій скелі, дихає на повні груди, і їй так легко-легко на серці.
Море шумить, шумить… Дивно. Казали, що воно гуркоче ритмічно, б’ючи валами об берег, а насправді ж — гуде монотонно, заспокійливо.
Мчать білі чайки над морем, купаються в променях ранкового сонця… Майя проводжає поглядом пташок і раптом згадує: їй треба щось зробити… кудись поїхати… А, до Андрія!.. Тільки ні: ось він іде, такий хороший, любий!.. Смішний: він гадає, що Майя спить — турсає її за плечі та ще й примовляє: «Вставай!», «Вставай!»
— Вставай!.. Вставай!.. — чує Майя, прокидаючись. — Лихо!
Це мати. Вона мовчки показує рукою за вікно, і Майя розуміє одразу все. Це — кінець. То не гуркіт моря, а галас юрби; то не хвилі б’ються об берег, а гримає каміння об залізну браму.
— Тато поїхав. Я наказала охоронникам не стріляти. Одягайся швидше — треба негайно залишити маєток.
— Гаразд, матусю…
Майя скочила з ліжка. Де сарі?.. Тьху ти напасть!.. Ну, то хай буде челі, — червоне челі нареченої. Ти принесло щастя, тебе треба зберегти.
І враз думка перескочила до Андрія: де ти, любий?.. Як добре, що ти поїхав звідси вчасно!.. Ти обов’язково спробував би зупинити людей, які втратили розсуд… І зупинив би!
Стривай, а хіба вона, Андрійова дружина, не гідна свого чоловіка?.. І хіба можна віддати на поталу сліпій ненависті найвищі досягнення людського розуму?!
Майя зупинилась на мить, зазирнула у дзеркало, посміхнулась сама до себе переможно і вибігла з кімнати.
— Куди ти, Майю? — скрикнула мати.
— Я зараз.
Дівчина бігла щодуху. Їй здавалося, що зараз відіграє роль кожна секунда.
Так воно й було насправді. Довгий путь до маєтку Сатіапала дещо охолодив войовничий запал натовпу. Той — охляв, а той — почав отямлюватись. Та на шляху постала перепона: високі мури, залізна брама. Тож геть перепону! Одчиняйте, бо буде гірше!
І ось на вершині муру з’явилась людина. Коли б то був озброєний охоронець, Сатіапал, Бертон, Лаптєв чи взагалі будь-хто з мужчин, на нього б затюкали, загикали, засипали б камінням та кулями.
Але ні, натовп побачив струнку красиву дівчину. В червоному челі, залита промінням ранкового сонця, вона була, як квітка, що пробила цеглу і цемент і піднялася над муром високо в небо.
Замовкали горлани. Не гупало каміння в браму. Тиша, благодатна тиша котилася хвилями по натовпу.
— Люди!.. — Майя підійшла аж до краю стіни. — Індійці!.. Чого ви хочете?.. Мій батько завинив вам? Він віддасть все. Я відкрию вам всі комори, всі шухляди. Беріть, що хочете. Не чіпайте тільки лабораторій. Можна відновити все: будинки, машини,
