Ставка більша за життя. Частина 2 - Анджей Збих

“Власне кажучи, — подумав Подлясінський, — ніколи навіть побалакати з хлопцем. Отаке життя”. — І на якусь мить йому стало жаль темної камери № 311 у кримінальній в’язниці в Равічі.

Клосс швидко впорався з роботою в тюрмі гарнізонної комендатури. Справи там були ще безглуздіші, ніж він передбачав. Троє солдатів, які їхали у відпустку з фронту, облаяли унтер-офіцера, начальника патруля жандармерії, назвавши його брудною прусською свинею, і той вирішив вчинити з цього політичну справу, бо солдати були віденцями.

Клосс змушений був закликати його до порядку. Унтер-офіцер аж побагровів од злості, коли обер-лейтенант Клосс коротко пояснив йому різницю між солдатами-фронтовиками, які на тиждень вириваються з пекла Східного фронту, і жандармським щуром, що від початку війни сидить у глибокому тилу і зганяє свій жир, переслідуючи солдатів, що проливають кров за фюрера.

Хлопців він, звичайно, наказав випустити, а унтер-офіцерові заявив, що за свавільну затримку солдатів-відпускників його буде покарано. Для себе ж цілком несподівано, під час допиту солдатів (аж ніяк не героїв, як Клосс доводив жандармові, але бувалих фронтовиків, що з’їли чимало солдатської каші), він дізнався про дислокацію двох бронетанкових полків і однієї піхотної дивізії.

Це, певно, не було сенсацією, можливо, Центр знав уже про це, але Клосс ніколи не нехтував навіть такими незначними даними, бо розумів, що в найгіршому разі вони будуть підтвердженням раніше добутих даних, а потім, долучені до інших, дозволять штабістам створити справжню картину розташування німецьких сил на окремих ділянках фронту, що допоможе їм спланувати новий удар, який наблизить кінець війни.

Яка доля, яка частка в новому успіхові належатиме йому, Клоссові? Він ніколи про це не думав, бо знав, що таких, як він, багато. Та після кожного вдалого наступу, після кожного затопленого підводного човна Клосс дедалі більше відчував, що він потрібний. Він, звичайно, знав, що найважливіші ті, хто б’ється на фронті, віч-на-віч з ворогом. Але знав також, що завдяки йому вони стрілятимуть влучніше.

Клосс вийшов на залитий сонцем майдан перед комендатурою гарнізону і роздумував, куди йому піти. В резиденцію абверу надто пізно, та й, зрештою, шеф повернеться тільки ввечері. До похмурої кімнати офіцерського готелю теж не хотілося.

І він вирішив піти в казино.

— Пане обер-лейтенант, — покликав хтось позаду. Клосс обернувся.

Перед ним стояв один з тих солдатів, яких він наказав випустити.

— Чого вам треба?

— Від себе і від товаришів, — затнувся раптом солдат. — Вони дуже поспішали, у них зараз поїзд, а я їду через дві години і лишився, щоб вам подякувати.

— Ви з ними не поїхали? А мені здалося, що ви з Відня.

— Так, я родом звідти, — відповів хлопець, — але з тридцять восьмого року я мешкав у Гданську на Горстмайєрштрассе, і мені здалося…

— Що вам здалося? — усміхнено запитав Клосс. Але вже знав, що той скаже.

У тридцять восьмому році, коли фрау Більдтке, вдова гданського сенатського радника, відмовила йому в квартирі, він, зрозумівши, що й надто висока квартплата в гданських гульденах, яку вона бере з поляка, ганьбить її, змушений був шукати нового помешкання. Знайти було важко. Гданські газети відкрито цькували Польщу і поляків. Нарешті йому вдалося напитати маленький куточок на піддашші в будинку старого залізничника, який, незважаючи на коричневий терор, не зняв із стіни у своїй кімнаті вирізаного з газети портрета Карла Лібкнехта. Це було саме на вулиці Горста Майєра.

— Що ж вам здалося? — повторив Клосс і відчув, як по спині тече холодний піт. Невже провокація? Невже вони знають про нього? Може, тому фон Оссетцький так несподівано й виїхав?

— Даруйте мені, я, певно, помилився, — сказав солдат з милим веснянкуватим інтелігентним обличчям. — Просто мені здалося, що я вас уже десь бачив. Але це неможливо! Адже той був поляк!

— Який “той”, кажіть ясніше! — усміхнувся Клосс солдатові і відчув, що напруження зникло. Хлопець, очевидно, бачив його здалеку і легко переконається, що обер-лейтенант Ганс Клосс не має нічого спільного з якимось поляком, на мансарді котрого до пізньої ночі горіло світло.

Він дозволив хлопцеві розповісти про того поляка, так “неймовірно схожого на пана обер-лейтенанта”, його зворушив той молодий студент, котрий за всяку ціну, навіть ціною принижень, хотів навчитися в німецьких професорів будувати кораблі.

— Невже я так дуже скидаюся? — запитав Клосс, а коли той кивнув головою, додав: — Цього не може бути. Коли б ми з ним стали поруч, ви б, пане, побачили, що в нас є багато різного. — Клосс так і сказав: “пане” — це була хвилина слабості, викликана спогадами оцього хлопця, який бачив його, до пізньої ночі схиленого над німецькими конспектами й книжками. На щастя, солдат цього не помітив.

— А ви знаєте, пане обер-лейтенант, — сказав хлопець, прощаючись, — того залізничника, який здавав кімнату полякові, невдовзі забрали. Він більше не повернувся додому.

— Хто забрав? — не зрозумів Клосс.

— Гестапо. У вересні тридцять дев’ятого, після того, як Гданськ було повернуто рейхові.

— Мабуть, заслужив, — холодно кинув Клосс. Він ураз споважнів і, козирнувши солдатові, квапливо перетнув залитий сонцем майдан.

Усю дорогу до казино в нього стояв на думці худий дідусь в окулярах з дротяною оправою, що весь час ворушив губами. Старий залізничник любив жувати тютюн.

Адам Прухналь згадав, що треба обідати. Він минув яскраво освітлений весняним сонцем майдан перед гарнізонною комендатурою. Не любив сюди ходити, бо тут завше кишіло німцями. От і сьогодні посеред майдану якийсь веснянкуватий солдат щось говорив цибатому обер-лейтенантові, а група жандармів сідала у вантажну машину. Але магістратська шапка і справжній аусвайс гарантували йому безпеку, принаймні зовнішню.

Їдальня, до якої йшов Прухналь, невідомо чому звалася “Клубною”. Відвідувачі її не були членами окремих клубів, проте написане крейдою на чорній дошці меню, що висіло біля входу, було багате, хоч дещо й одноманітне — галушки з тертої картоплі, картопляні котлети, картопляний суп, галушки з