Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра

— Чому ви прийшли сюди, коли боїтеся?

— Я певен, що жоден з нас не боїться. Якби тільки нам не запізнитися до закриття брами. Ми марно шукали провідника, який довів би нас до Мелікки.

— Скільки тобі років, синку?

— Чотирнадцять.

— Хотів би я знати, чи ти так само гарний, як і меткий?

— Сподіваюся, ти будеш, сіді, благословен, коли допоможеш нам у нашій нелегкій місії.

Сліпий усміхнувся на таку мову. А тому, що він, як і всі старі, любив розмовляти з молоддю, сказав:

— Сьогодні до Мелікки вже пізно. Ви чужинці, та в мене вас ніхто не шукатиме, коли ви приймете мій хліб-сіль!

— Але в нашому караван-сараї турбуватимуться за нас… — хоробро втрутився в розмову Карембу, котрому аж ніяк не хотілося ночувати в цих таємничих місцях.

— Так, Карембу каже правду. До Гардаї ми приїхали під охороною Сіді-Абдаллаха, а той напевно турбуватиметься.

— Гаразд. Коли причина, заради якої ви наважуєтеся відірвати справедливого від його молитов, така поважна, то за дві години стоятимете перед нашим мудрим шейхом!

Очі хлопців радісно спалахнули від такого несподіваного повороту подій.

— Ну а тепер ходіть мерщій до старого Мухаммеда-бен-Юсуфа, найстаршого муедзина нашої молитовні, та до його двох синів. І покуштуйте хліба-солі та скромного напою — води з колодязя «Могабула», п'ятсот ліктів завглибшки!

І старий подав кожному руку й з кожним церемонно привітався, наче король, приймаючи у своєму палаці князів.

Мовчки наїлися, напилися й подякували.

Потім обидва сини відвели сліпого батька стрімкими сходами нагору, присвічуючи собі смолоскипами. Коли вони опинилися на верхівці мінарета, звідти полинув спів — то була четверта денна молитва, що закликала вклонитися призахідному сонцеві.

Через півгодини муедзин відпустив юних гостей у супроводі своїх синів. Безпросвітна темінь поволі поглинала людські барлоги й незабаром геть проковтнула їх.

До гардайської брами дійшли вчасно. Тридцятилітні муедзинові сини позичили у воротаря віслюків, і невдовзі провідники і хлопці зникли у фініковому лісі, що тремтів од тисячоголосого співу цикад. Здавалося, цикади грали увертюру першому співові соловейка, який озвався в задушній пітьмі, напоєній пахощами квітучих цитринових дерев та млосним подихом пишних дамасських троянд.

До фортечних мурів містечка Мелікки дісталися кам'яною, досить стрімкою стежкою. Колись пишне королівське місто лежало тепер у тиші й темряві.

Швидше по пам'яті, ніж очима, провідники відшукали хвіртку в мурі поміж колонами. Вдарили клепачкою й відступили.

В башті пронизливо зарипіла дерев'яна віконниця.

— Хто хоче з нами щось мати, у того повинно бути щире серце!

— Пихатий той, хто заноситься над іншими! Ми грішні, добрий Умаре. Але намагаємося витіснити злість із своїх сердець чистими помислами, доброю порадою, гідним учинком.

— Коли з тобою, Юсуфе-бен-Мухаммеде, є ще хтось, то хай вам усім буде відпущення гріхів!

— Амінь… — відповіли прибулі.

— До кого з нас ви прямуєте? — знову запитав Умар.

— Цього разу не до тебе, друже, і не вище.

— І не вище? То, значить, найвище?

— Так. Де ми знайдемо преподобного?

— Він пішов до свого дому. Хто хоче вклякнути перед шейхом і що приносить у серці?

— Гасан-бен-Абу-ль-Гасан із Тріполі-ель-Акса.

— Дякую! А що ти бажаєш від його мудрості?

— Мої вуста будуть повні чужих слів…

— Коли ти приносиш йому послання, то ходи, я відчиню тобі, сине Абу-ль-Гасан.

За хвилину воротар вельми здивувався, коли до нічної вартівні ввійшов хлопчина в простому полотняному одязі, що свідчив про довге подорожування пустелею.

— Хто тебе, хлопче, послав у таку далеку путь? — спробував розпитати в Гасана воротар, коли, тримаючи димучий смолоскип, вів його крутою вулицею вгору, до шейхового будинку.

Але Гасан саме думав про розмову з священиком і відказав, що розповість усе тільки самому преподобному голові сімох толбів, котрі головують на верховній раді республіки сімох мзабських міст.

Будинок, який поночі нічим не вирізнявся з-поміж інших, стояв поряд невеличкої, але славної мечеті.

За хвилину на подвір'ї під кроною старої смоковниці Гасана прийняв високий, сухий старий у простому білому вбранні, з велетенською, як у стародавніх пророків, бородою.

— Коли ти, хлопче, хочеш мені щось сказати, то сідай на килим, на якому я ніч у ніч правлю молитву ось уже вісімдесят років. Килим і дерево, яке посадив мій дідусь, — оце й усе, що я маю на цьому світі, — крім досвіду, набутого із святих книг та з життя за сто двадцять років, досвіду, яким я ділюся з тими, хто потребує моєї поради.

Гасан наважився звести погляд на старого.

— Шановний шейху, — почав він не досить упевнено під проникливим поглядом цього наче казкового старого.

Та незабаром Гасан опанував себе і вже сміливо почав розповідати про всі пригоди. А на закінчення переказав шанобливе Улд Біскове доручення й прохання, щоб Ель-Баба послав пані Фетум досвідченого провідника, котрий добре знає мзабську хебку, й щоб шановні збори толбів дозволили гаркахові вступити на суверенну територію мзабської республіки — адже без того дозволу пер-ший-ліпший старійшина може чинити туарегам збройний опір.

Слухаючи Гасана, старий священик подеколи кивав головою на знак згоди. Юний посол закінчив свій виклад запевненням, що туареги ніколи не забудуть ласкавості республіки Мзаб і що Мзаб може завжди покладатися на великодушність грізних туарегів…

Проказавши це, Гасан похилив голову й мовчки чекав відповіді. Але в простій оселі владики панувала тиша. Вітер гойдав гнотик світильника, який був підвішений до нижньої гілки старої смоківниці.

Нарешті великий шейх промовив:

— Минуло рівно п'ятдесят років відтоді, як предок нинішнього всемогутнього шейха Бен Манзура на чолі великого війська вдерся до центральносахарських гір Ахаггару, випалив та сплюндрував десятки вбогих гірських сіл, вирубав тисячі фінікових пальм.

По тому «вельмишановний» предок Бен Мапзура повернувся на свої пасовиська й з тріумфом привів тисячі рабів та величезні стада верблюдів.

Те, що ніхто ніколи не міг зробити, зробили шаанби. Скориставшись з весняної пори, коли ахаггарські пастухи були розпорошені по купецьких караванах та по пасовиськах на неозорих, проте бідних і пустельних плоскогір'ях, коли пастухи залишили в своїх домівках жінок, рабів, старих та дітей, жорстокий нападник запрошки переміг їх.

Минуло рівно п'ятдесят років відтоді, а туареги приходять мститися тим, хто збагатів за їхній рахунок. Туареги довго готувалися до відомщення, роблячи рік у рік дрібні наїзди, що, наче стріли, то тут, то там впивалися в територію куди багатшу, густіше заселену й краще оснащену вогнепальною зброєю, в територію, над якою гордовито й жорстоко володарюють шейхи Шаанби.

Але Бен Манзур вчинив страхітливий злочин. Він убив полоненого й неозброєного аменохала, який випадком попав до рук шаанбських пастухів.

У Корані записано: «Око