У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Та дівчинка знову випросталася. Тепер вона здавалась навіть спокійнішою.

- Чому ж ви не застрелите і мене? Я ж теж квола!- дзвінко пролунало в кімнаті.

На обличчі Нунке промайнув вираз замішання, та за хвилину він опанував себе.

- Здається, ми зараз говорили про коня, а не про тебе, - зле кинув він, знов наголошуючи на слові "зараз".

Дівчинка якусь мить дивилась на Нунке з кривою, жалісною посмішкою, потім підборіддя її дрібно затремтіло, вона скрикнула і затулила личко руками.

- Мамо, відвези мене звідси... Швидше відвези мене звідси... швидше відвези...- захлинаючись, шепотіла вона.

Відсторонивши падре Антоніо, Агнеса схопилась за коляску і покотила. Фред забіг наперед і прочинив двері.

- Може, вам треба чимсь допомогти? - запитав він схвильовано.

Молода жінка на мить спинилась і підняла опушені повіки. Фредові здалося, що на нього глянула сама туга. Мимохіть він схопив Агнесу за руку і міцно стиснув її.

- Мені так прикро, повірте, мені дуже прикро... я так би хотів стати вам у пригоді... І перекажіть завтра Ірене...

Він не докінчив речення, бо коляска покотилась далі.

- Виведіть його, - кинула з-за плеча Агнеса.

Зачинивши двері, Фред повернувся обличчям до присутніх. Усіх їх наче порозкидало бурею по різних кутках кімнати. Воронов стояв біля вікна, вдивляючись у темряву вечірнього неба, падре походжав уздовж стін, завченим рухом пальців перебираючи чотки, Нунке розвалився в фотелі, витягнувши ноги.

"Підійти зараз і дати йому ляпаса?" Ця думка була така спокуслива, що у Фреда навіть засвербіла рука. Тамуючи лють, він підійшов до Нунке.

- Ми зараз у приватній господі, і тому я з вами розмовляю не як підлеглий з начальником, а як офіцер з офіцером!- примруживши очі, сказав Фред. - Ви били лежачого. Більше того - дитину! Це огидно! Запам'ятайте, у моїй присутності таке ніколи не повториться!

- Ви збожеволіли! Ви сьогодні всі збожеволіли! - рвучко схопився з місця Нунке.

Воронов швидко відвернувся від вікна і ступив на кілька кроків уперед. Падре, опустивши чотки, застиг на місці.

- І у моїй теж! - роздільно промовив Воронов.- Те, що ви зробили, гірше за вбивство.

- Генерал Воронов! Ви розумієте, що одного мого слова досить, і ви...- Нунке красномовно піддав у повітрі коліном.- Відповідайте, розумієте ви чи ні?

- Я... я...- постать Воронова під поглядом Нунке враз якось обм'якла.- Можливо, згарячу... Але погодьтесь, що і ви... Е, та що казати! Що можу вдіяти я? Покидьок, стара калоша! - безнадійно махнувши рукою, генерал рушив до дверей.

- Слухайте, Сомов! На якого ж біса вас тоді прислали?

- Мене не питали, хочу я сюди потрапити чи ні. Так само, як, напевне, і вас, сподобається чи не сподобається вам моє товариство.

- Попереджаю: я тут начальник групи! Розумієте? Коли я накажу...

- Плював я на ваші накази!

- Що-о?!

Протопопов схопився так швидко, ніби в його тілі розгорнулася туго скручена пружина, і кулаками, що міцно стискували прямокутнички доміно, сперся на стіл, всією своєю кремезною, присадкуватою постаттю подавшись уперед. Маленькі чорні очі, глибоко посаджені під широким опуклим лобом, прикипіли до новака, жовна на щелепах випнулись клубком і перекочувались під шкірою, мов два великих горіхи, що їх Протопопов силкується розгризти, щоб потім зубами вп ястися в горло супротивника, який так спокійно палить сигарету і, ледь посміхаючись, поглядає на нього.

Три партнери Протопопова з цікавістю дивилися на того, хто завадив їх грі і тепер так зухвало себе тримає. Та ще з ким? З колишнім заступником начальника розвідки одної з дивізій Власова, що і тут зумів стати за верховоду! Його люта, нестримна в гніві вдача багатьом далася взнаки. Нижче трави, тихше води тепер перед ним навіть вищі за чином. Куди вже цьому молодикові, колишньому лейтенантові гренадерського полку гітлерівської армії.

- Та знаєш ти...

- Прошу не тикати! Ми з вами разом свиней не пасли!

Сомов кинув своє застереження недбало-спокійно. Він чудесно розумів, що Протопопов припустив помилку, почавши розмову з ним в присутності своїх партнерів і цим поставивши на карту свій авторитет керівника. Отже, й самому треба повестися так, щоб цей авторитет якомога сильніше похитнувся. Від враження, яке він, Сомов, справить зараз на присутніх, багато залежатиме.

Навмисне не дивлячись на Протопопова, Сомов веселим поглядом окинув присутніх. Але краєчком ока він бачив, як той, збліднувши і прикусивши губу, відірвався від стола і повагом, злегка похитуючи тулубом, почав наближатися до нього.

Скрушно похитавши головою і знизавши плечима, Сомов жбурнув у куток свій рюкзак і теж підвівся.

Тепер поміж ними не було стола - вони стояли обличчям до обличчя. Вірніше, Сомов стояв, а Протопопов, так само розхитуючись тулубом і злегка човгаючи ногами, наближався.

Зараз лише якихось п'ять кроків відділяли їх один від одного. Присутні здивовано перезирнулись. Чому цей молодик не стає в бойову позицію? Сподівається, що Протопопов жартує? Так очевидно ж для всіх, що він іде у таран!

І справді, зробивши ще два повільних кроки, Протопопов раптом пригнув голову і, мов бик, кинувся вперед.

Все, що сталося потому, присутні осягнули лише згодом, такою блискавично короткою була ця боротьба і так несподівано для них вона закінчилася. Вони встигли помітити немов розрізнені кадри: постать Сомова раптом відхилену трохи вбік, долоню його