Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

Сплатити за вечерю хотів був він сам, але Василь не дав йому.

— Ми з вами майбутні компаньйони, мосьє Ренаре, отже, все порівну — і прибутки і витрати, так буде справедливо, — сказав він жартома і сплатив половину рахунку.

Його вчинок не пройшов повз увагу мера і начальника поліції. Вони схвально перезирнулися, що, мабуть, означало: «Цей Кочек, здається, не скнара, але й не марнотрат, — він собі на умі».

Повернувшись додому, Василь узявся писати листа до «батька» в далеку Словаччину. Розуміючи, що хоч Франція і вільна країна, але начальник поліції напевне захоче ознайомитися із його листом за кордон, Василь писав особливо ретельно, обмірковуючи, кожне слово.

Закінчивши листа, він покликав Лізу і прочитав їй уголос:

«Дорогий батьку!

Насамперед радий сповістити, що ми з Маріанною, слава богу, в доброму здоров'ї і почуваємося тут, на благодатній французькій землі, чудово. Ми молимо бога, щоб він послав тобі і всім нашим родичам здоров'я і гаразду.

Дорогий батьку, я уже тобі писав, що познайомився з добрими людьми і надумав оселитися тут. Хазяїн тутешнього гаража і заправочної станції, мосьє Франсуа Ренар, винятково порядна людина, запропонував мені стати його компаньйоном, вкласти певну суму грошей і розширити підприємство — перетворити гараж на ремонтну майстерню. Сам розумієш, це те, що мені треба. Я ж непоганий автомеханік — в усій Словаччині навряд чи хто зможе краще за мене ремонтувати мотори внутрішнього згорання всіх систем.

Звичайно, я з великим задоволенням прийняв пропозицію мосьє Ренара. Певен, що все у нас буде гаразд. Правда, я ще точно не знаю, скільки доведеться вкласти в підприємство грошей, але, гадаю, моя частка буде не така вже й велика — у межах моїх можливостей.

Сподіваюсь, ти схвалиш і благословиш моє починання. Якщо я не помиляюсь у своїх передбаченнях, то прошу тебе переказати на мій поточний рахунок у тутешньому відділенні банку «Ліонський кредит» сім тисяч французьких франків на вказану нижче адресу.

Низький уклін тобі від Маріанни. Привіт усім родичам і знайомим, особливо тітці Кларі.

Твій люблячий син і покірний слуга

Ярослав Кочек.

26 травня 1931 року.

Місто Н., поблизу Парижа».

— Ну як, досить ясно? — запитав Василь.

— Цілком. От коли б скоріше переказали гроші…

— Перекажуть, я не сумніваюсь. Незабаром ми перейдемо на самооплатність і не будемо для наших тягарем!

— Це було б чудово, — відповіла Ліза.

Як домовилися напередодні, Василь прийшов уранці до начальника поліції Жермена Руле і попросив видати йому дозвіл на проживання у Франції, оскільки він має намір вкласти значну суму грошей у підприємство Франсуа Ренара, громадянина Французької республіки, і стати його компаньйоном.

Руле прийняв Кочека ввічливо, посадив у крісло, уважно прочитав заяву:

— Дуже добре, так, чудово! — нарешті мовив він, але все-таки продемонстрував свою владу. — Будьте ласкаві, мосьє Кочеку, скажіть: працюючи в себе на батьківщині як автомеханік, ви належали до профспілки? До якої?

— Що ви, мосьє Руле, яка там профспілка? Я ж був молодшим компаньйоном, тобто в очах профспілкових керівників мерзенним буржуа!

— Зрозуміло, — поліцейський схвально кивнув головою і, подумавши трохи, поставив наступне запитання: — Ви газети передплачуєте?

— Ні, інколи купую в кіоску «Матен» або «Ентрансіжан», щоб краще опанувати французьку мову і знати новини.

— А за яку партію ви голосували під час останніх виборів у себе на батьківщині?

— За нашого президента, пана Бенеша.

— Здається, у вас у Чехословаччині багато комуністів?

— Уявлення не маю! Я взагалі політикою не цікавлюсь.

— Як ви гадаєте, мосьє Кочеку, чи можна встановити на землі рівність, як твердять комуністи?

— Нісенітниця! Я працюю в поті чола, бережу кожен сантим і, зібравши невеликий капітал, відкриваю власне підприємство. А інший ледар і лежень хоче зрівнятися зі мною, нічого не роблячи! Ні, мосьє, це несправедливо!

— Я теж так думаю, — сказав на закінчення начальник поліції і видав Василеві квитанцію.

Тижнів через два надійшла відповідь од «батька». Кочек-старший писав, що він схвалює намір сина стати компаньйоном шановного пана Франсуа Ренара, тим паче у ділі, яке він добре знає. Правда, коли вже Ярослав надумав оселитися у Франції, було б краще жити в Парижі, де напевно значно більше можливостей для здібної і ділової людини. Звичайно, не личить молодому жити далеко від батьківщини, але, з другого боку, справжня батьківщина там, де добре живеться. Старий сповіщав, що переказав сім тисяч франків на адресу, вказану сином. «Зрозумій, — писав він, — сім тисяч франків — то ціле багатство, втратити їх легко, а от заробити набагато важче».

Читаючи «батькового» листа, Василь усміхався. «Молодці, все розуміють», — думав він. А слова про те, що в Парижі більше можливостей, цілком ясні: адже його кінцева мета — Париж. Та для цього потрібна серйозна підготовка, — от він і взявся до цієї підготовки.

Незабаром Фурньє сповістив пана Я. Кочека офіційним листом, що на його поточний рахунок надійшло з Чехословаччини сім тисяч франків.

Тепер Василеві треба було зареєструвати в торговій палаті департаменту половину ремонтної майстерні на своє ім’я і тим самим остаточно зміцнити становище. Людина, яка має власне діло, — то постать, то опора суспільства. Власті ставляться до неї з довірою.

Уранці Василь, поголений, у білосніжній сорочці з накрохмаленим комірцем, у модній смугастій краватці, бадьоро ввійшов у гараж. У цей ранній час шосе безлюдне — рідко хто заправляє машину. Ренар сидів за конторкою, і, підперши рукою щоку, дивився на дорогу. Побачивши Василя, він одразу пожвавішав.

— О, мосьє Кочек, доброго ранку! Чудово, що ви завітали! — Він міцно потис руку майбутньому компаньйонові.

Василь почав ділову розмову.

— Батько