Вежа блазнів - Анджей Сапковський
Кінь Рейневана, наполоханий гускою, яка шугонула йому під самісіньким носом, сіпнувся і наскочив на прилавок із рибою, розбиваючи дощівки й перевертаючи бочки. Розлючений рибалка з розмаху вгаратав підсакою, і хоч не поцілив у Рейневана, зате влучив у круп коня. Кінь заіржав і рвонувся вбік, перекинувши переносний прилавок із крамом — нитками і стрічечками, кілька секунд витанцьовував на місці, борсаючись у сріблястій смердючій масі плотви, лящів і карасів, змішаних із феєрією кольорових шпульок. Рейневан не впав тільки чудом. Краєм ока він зауважив, як торговка нитками біжить до нього з величезною сокирою, самому лише богу відомо, на що придатною в торгівлі нитками. Він виплюнув гусячі пера, які поприлипали до губів, дав собі раду з конем і галопом рвонув у вуличку Різників, звідки, як він знав, було рукою подати до Олавської брами.
— Я тобі яйця повідриваю, Белява! — ревів ззаду Вольфгер Стерча. — Повідриваю і повпихаю до горлянки!
— Поцілуй мене в сраку!
Переслідувачів було уже тільки четверо: Роткірха стягнули з коня і власне тепер лупцювали розлючені ринкові перекупники.
Рейневан стрілою промчав між рядами підвішених за ноги туш. Різники налякано відскакували, але й так він зачепив одного, який ніс на плечі великий бичачий окіст. Не втримавшись на ногах, той упав разом з окостом під копита Віттіхового коня, кінь сахнувся і став дибки, а ззаду на нього наскочив кінь Вольфгера. Віттіх вилетів із сідла просто на різникову ляду, втелющившись носом у печінки, нирки та легені, згори на нього впав Вольфгер. Його нога застрягла в стремені, і він, перш ніж зумів вивільнитися, розвалив, борсаючись, чималу частину яток і по вуха виквацявся у крові та болоті.
Рейневан швидко, вже в останню мить, нахилився до кінської шиї — й завдяки цьому вмістився під дерев'яною вивіскою з намальованою поросячою головою. Дітер Гакст, який уже наступав йому на п'яти, нахилитися не встиг. Дошка з парсункою радісно усміхненої свинки бебехнула його по голові так, що аж луна покотилася. Дітер вилетів із сідла і впав на купу відходів, переполохавши котів. Рейневан озирнувся. За ним гнався уже тільки Ніклас.
На повному галопі він вилетів із завулка різників на майданчик, де працювали кожум'яки. А коли просто перед носом у нього раптом виріс обвішаний мокрими шкурами стелаж, Рейневан підняв коня дибки і примусив його скочити. Кінь скочив. А Рейневан втримався у сідлі. Знову чудом.
Та Ніклас не мав такого щастя. Його кінь перед самісіньким стелажем врився у землю копитами — а тоді протаранив його, ковзаючись по болоті, шматках м'яса та жирних обрізках. Наймолодший Стерча беркицьнувся через кінську голову. І зробив це дуже і дуже невдало. Пахом і животом — на залишеного кожум'яками мездрувального ножа.
Спочатку Ніклас узагалі не зрозумів, що сталося. Він підхопився з землі, підбіг до коня і схопив його за віжки. І тільки коли кінь захрипів і позадкував, коліна під ним підломилися. Далі не дуже усвідомлюючи, що діється, наймолодший Стерча поїхав по болоті слідом за конем, що задкував і фиркав. Врешті-решт відпустив віжки і спробував звестись на ноги. Збагнув, що щось негаразд, глянув на свій живіт. І закричав.
Він стояв навколішки посеред калюжі крові, яка швидко збільшувалася.
Під'їхав Дітер Гакст, зупинив коня, зіскочив із сідла. Те саме за якусь мить зробили і Вольфгер та Віттіх Стерчі.
Ніклас важко сів. Знову глянув на свій живіт. Крикнув, а тоді розплакався. Його очі почали братися паволокою. Кров, що цебеніла з нього, змішувалася з кров'ю зарізаних тут уранці биків і кнурів.
— Нікла-а-а-асе!
Ніклас Стерча закашлявся, захлиснувся. І вмер.
— Ти вже труп, Рейневане Беляу, — проревів у бік брами блідий від люті Вольфгер Стерча. — Я зловлю тебе і вб'ю, знищу, зі світу зведу разом із усім твоїм гадючим кодлом! Із усім твоїм гадючим кодлом, чуєш?!
Рейневан не чув. Під цокіт підків по дошках мосту він саме в цю мить виїжджав з Олесниці й повертав на південь, на вроцлавський тракт.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
у якому читач довідується про Рейневана ще більше, і притім переважно з розмов, що їх ведуть про нього різні люди, як доброзичливі, так і зовсім навпаки. Тим часом сам Рейневан блукає підолесницькими лісами. Автор не розщедриться на опис його блукань, отож читач nolens volens[38] повинен сам їх собі уявити.
— Сідайте, сідайте, панове, до столу — запросив членів магістрату Бартоломій Захс, бургомістр Олесниці. — Що маю казати подавати? З вин, щиро кажучи, у мене немає нічого, що могло би вам припасти до смаку. Але от пиво, ого, нині мені просто зі Свидниці привезли — вистояне, першого вару, з глибокої холодної пивнички.
— Коли так, то пива, пане Бартоломію, — потер руки Ян Гофріхтер, один із найбагатших купців міста. — Наше то питво — пиво, а вином нехай шляхта й різні собі панки нутрощі квасять… Перепрошую, ваша велебносте…
— Нічого, нічого, — посміхнувся велебний Якуб фон Галль, пробощ від Святого Йоанна Євангеліста. — Я вже не шляхтич, я — плебан. А плебан, як і з самої назви видко, завсігди з народом, а відтак і мені пивом гидувати не випадає. А випити можу, бо вечірню вже відправлено.
Вони сіли до столу у великій, низькій, свіжопобіленій залі ратуші, звичному місці засідань магістрату. Бургомістр — на своєму звичному стільці, спиною до каміна, велебний Галль — збоку, обличчям до вікна. Навпроти сів Гофріхтер, поруч із ним — Лукас Фрідман, популярний і заможний золотар, який у своєму модно ватованому каптані й оксамитному капелюсі на гарно укладеному волоссі виглядав достоту як шляхтич. Бургомістр прокашлявся і, не чекаючи прислуги з пивом, почав.
— І що ж ми маємо? — промовив, сплітаючи пальці на округлому череві. — Що ж це зволили нам улаштувати у нашому городі шляхетні панове лицарі? Бійка в августинців. Кінні, теє-то, гонитви вулицями міста. Буча