Ловці мамутів - Едуард Шторх

Мамутик зміряв усіх докірливим поглядом і з досадою в голосі відповів:

— Криницю каламутили всі. Тепер ніхто не питиме. Ні Жила, ні Заєць, ні Забіяка, ні Мамутик — ніхто! А це погано, бо річка далеко…

Його слова справили враження. Тільки тепер мисливці зрозуміли, що вони накоїли. Мамутик нагадав їм, як легковажно скаламутили вони джерело чистої води.

Мамутик узяв широку зубрячу лопатку й почав чистити нею джерело. Вовчий Пазур та Укмас пристали до нього. Моторна Жабка й чорнява Палуша чистили руками жолобок, щоб каламутна вода мала куди стікати. Це сподобалось і іншим дітям. Невдовзі біля джерела дітей було, як маку.

Мамутик прикотив великий камінь і поклав його скраю криниці. Потім припасував ще кілька брил, щоб криниця не зсовувалась, коли хтось захоче напитись навколішки[1]. Віднині вже ніхто не скаламутить води!

Криничний намул відразу став дітям у пригоді: вони почали вимазуватись ним. Принаймні комарі не так дошкулятимуть. Особливо охоче розмальовувались хлопці — адже такий вигляд мають справжні ловці після вдалих ловів. Дівчата намастили собі лише обличчя, а тіло розмалювали смугами. Для краси цього досить. Густіші грудки глини діти використали для своїх мистецьких витворів. Наробили стільки звіряток, що незабаром заставили ними всю сусідню скелясту брилу[2]. Жабка найдужче полюбляла ліпити ведмедиків, і вони виходили в неї дуже гарні. Один стояв на задніх лапах, другий дряпався на скелю, третій чухав лапою потилицю. Крушанка ліпила чудових лисичок з пишними хвостами.

Вивірчак теж прибіг сюди, бо хлопці вже геть розбили його зубра. Тож він негайно заходився працювати й виліпив великого мамута. Тільки ікла ніяк не міг припасувати. Хоч як добре Вивірчак вимісив глину на своєму стегні, ікла згиналися й відпадали. Після кількох марних спроб хлопець облишив ліпити ікла. Мамут був гарний і без них — так казали всі дівчатка.

Потім Вивірчак почав ліпити ще й зубра. Глини було мало, й хлопчина змайстрував лише голову. Та яка ж вона була! Навіть дорослі прийшли поглянути на Вивірчаків витвір. Мамутик зауважив, що шкода викидати таку гарну зубрячу голову, й сунув її в присок, щоб обпалилась. Так голову можна буде зберегти, й вона причаровуватиме зубрів, якщо плем’я знову колись голодуватиме.

Віддалік, у своєму шкіряному наметі, сидів мовчазний Нян і щось різьбив гострим кременем на мамутовому іклі. У серце Нянові закрався смуток. Ой, як бракувало йому Ніани! Він хоче покликати свою подругу, але згадує, що її вже немає. Коли Ніана загинула, Нян зустрів нещастя спокійно, наче вовк, самиця якого загинула в сутичці. А тепер щораз дужче прокидалося в ньому людське почуття — потреба в дружній істоті, яку нічим не заміниш. Хоч Ніана була тільки помічниця й нерівня Нянові, він відчував, що вона значила для нього більше, ніж звичайна рабиня. Нян неспроможний був збагнути й висловити це, але гнітюча туга заливала все його єство.

Нян мовчки підвівсь і поволі пішов від стійбища.

Мисливці, які лежали на траві, помітили, що Нян пішов без сокири й списа. Це було незвично. Ніхто не покидав табору без зброї, навіть на хвилину. Друзі простежили поглядом за Няном і мовчки перезирнулись.

Нян довго блукав навколо табору, а потім мимохіть дійшов до затоки. Аж там хтось сидить під вільховим кущем! Мабуть, на рибу чигає. Нян байдуже рушив мимо, кинувши погляд під кущ… Та це ж Копчем, один з його синів!

Нян засопів.

Заскочений зненацька хлопець підхопився, та, впізнавши батька, всміхнувся. Нян зупинився.

Батько й син задивилися на блискучу водну гладінь.

Копчем глянув вологими очима на мисливця, який довго був другом матері та його, Копчема, батьком. Проте Нян не мав бажання бавитися з сином і вже хотів був піти далі. Тоді Копчем підійшов до берега й заскиглив, показуючи рукою на воду. І тут Нян збагнув, що стоїть над затокою, де загинула його дружина. Так, це трапилося тут…

А Копчем усе ще показував рукою. Що там таке?

Нян придививсь уважніше, йому здалось, ніби з води стирчить якась гілка. А, може, це…

Нян ступив у воду. Він занурювавсь у багно й відчував, як дрібні бульбашки лоскочуть йому ноги. Забувши про небезпеку, ступив ще кілька кроків уперед. Намацав у воді якісь гілки. Вони залишились тут від ловів на зубрів. Нян кинув їх перед себе, щоб зручніше було йти. Та однак занурювався чимраз глибше й просувався з великим зусиллям.

Копчем побачив, що Няна засмоктує зрадлива багнюка, й теж скочив у воду. Подав батькові довгу гілку, щоб той учепився. Він чинив так не тому, що відчував до Няна синівську любов — так само Копчем допоміг би будь-кому з племені. Тільки до матері почував він прихильність, бо вона змалку турбувалась про нього. За батька ж і за охоронця було йому все плем’я. Копчем був сином племені так само, як Вивірчак, Жучок, Піпляк, Цебик, Шкліба та інші хлопчики й дівчатка. Усі вони знали матерів, але про батьків своїх не дбали.

Копчем поважав Няна, як доброго ловця, що був у племені серед найперших. А коли Нян до того ж іще й Копчемів батько — ну, то тим краще.

Копчемову задуму порушив вигук: «Ніана!..»

Нян ухопив утоплену дружину за волосся й почав підтягати до себе. Та ноги Нянові грузли в багні ще глибше, й він по шию зануривсь у каламутну воду.

Копчем швидко