Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра
Меткий Гасан запалився. Сталося неймовірне! Гордий і неприступний ватаг пропонує Гасанові роль, на яку не може зважитися жоден туарег: Гасан має стати посередником. Від нього залежатиме наслідок усього походу!
Сяючи очима, Гасан схопив руку гордого воїна й притиснув до грудей.
— Добре, — мовив Улд Біска задоволено, — я знав, що ти кмітливий. А тепер послухай, якою дорогою ти поїдеш і що тобі треба знати про людей, до яких ти вирушаєш…
І він розповів Гасанові про людей, які живуть посеред мзабської хебки, а потім про те, що кожної години неподалік звідси може пройти до Гардаї добре знайомий караван із Судану, в якому Улд Біска має друзів, — аюлеммідів, південних туарегів, — а ті без розпитів візьмуть із собою Гасаиа та його друзів.
Про мзабітів Біска сказав тільки, що вони щирі бербери, так само, як і туареги, але походять із Тіароту. І що за ухил од ісламу, так званий харидж, їх переслідують ревні мусульмани.
Гасан уважно вислухав Улд Біску й сказав, що все, про що він оце взнав, скидається на те, що він бачив у Хоггарі. Адже в обох цих районах шанують духів предків, певно, за старим поганським звичаєм древніх предків народу племені імазигенів.
— Я не судитиму про це. Коли повернешся, розпитай у свого вченого марабута. Я воїн і не належу до генерації марабутів. Ми з мзабітами могли б відновити дружбу, коли б…
Гасан зрозумів. Улд Біска не хоче образити джінна чи якого іншого духа, котрий, як твердить забобон, підслуховує кожну таємну розмову, а тоді, з властивої йому шкідливості, розповідає про все ворогові.
Справді, коли б Шаанба позбулася свого жорстокого володаря, то можна було б подумати про поширення впливу туарегів і сюди, на північ. Адже могутня конфедерація туарезьких азджрів щодалі дужче боїться впливу турків, які з Тріполі хочуть загарбати Рат і Радамес та приєднати Азджру до територій царградського султана…
Але навіщо тепер розводитися про всі ті політичні плани?
Тим більше, що наступного полудня на обрії й справді з'явився караван з кількох тисяч верблюдів, а пополудні до нього приєдналися троє наших хлопців, одягнених у прості білі халати. Друзі їхали на верхових верблюдах, звичайних для цих країв, щоб не викликати ані тіні підозри.
За кілька днів цей караван, що віз сіль із Туадені, доїхав нарешті через Метлілі до Гардаї — могутнього міста, будинки якого пірамідою здіймалися з дна каньйону уеду Мзаб…
15
ТАЄМНИЧА ТЕРИТОРІЯ
пів на п'яту караван дістався до так званої Зеленої брами Гардаї. Залишалося небагато часу до початку вечірньої молитви, коли по всіх базарах та велелюдних вулицях цього великого міста загукають кайдові пахолки: «Іди, о пане! Настав час замикати браму!»Так, у тих вигуках та стукоті клепачок, що озивалися за кілька хвилин до вечірньої молитви, жив старий дух, суворий лад, котрий не дозволяв ні найближчому, ні найзнатнішому гостеві якого завгодно патриціанського дому лишатися в місті навіть на кілька хвилин після того, як поночіє.
Гасану, Бабулі і Карембу про цей звичай розповіли погоничі під час подорожування, та ще й приправили свою розповідь кількома такими жахливими історіями про те, що діється в місті вночі, — що хлопчакам від тих балачок аж мороз перебіг по шкірі.
— Коли приїдете до міста, то зверніть увагу, як гардайські жінки на вулиці відвертають обличчя до стіни найближчого дому, якщо ти проходиш повз них. Це щоб ти не прочитав у їхніх очах спорідненості з нечистими духами, з якими вони зустрічаються в підземеллях. Плутані підземні коридори під горою, кажуть, такі глибокі, що сягають аж до брами пекла. Коли там з'явиться чужинець, який не має з дияволами пекельної угоди, як люди Мзабу, то він або умре від жахливого видива, або, якщо й вийде звідти живий, вже довіку матиме посеред чола третє око або замість лівої ноги в нього раптом виросте осляче копито.
— А ти, Сіді-Абдаллаху, бачив коли-небудь таку людину? — спитав Гасан, згадавши розповіді марабута Захаріаша про людську забобонність.
— Я? Не бачив! Але мій дядько, шановний упема Барка з Туггурта, розповідав мені, що його знайомого з Уед-Суфу, на ім'я Акбар, відомого великою й щирою побожністю, таємно послали із святої школи Сіді-окбівської, де Акбар учителював, щоб він вивідав нарешті таємницю страшних клятв, якими мзабські чорні маги присягаються пекельним шейхам у покорі й наймаються служити їм вивідачами.
— І що ж твій побожний Акбар вивідав? — спитав Гасан трохи невпевнено, бо Сіді-Абдаллах був людина поважна і всі його шанували як мудрого обережного купця, котрий багато бачив і пережив.
— Ти, хлопче, питаєш, що вивідав побожний Акбар? Мені не вистачить ночі, якщо я про все розповідатиму. У Акбара посеред чола почав рости цапиний ріг, і коли б той Акбар не зібрався одразу ж на прощу до Кайруана та не проказав біля могили Сіді-Окби сімдесят п'ять молитов, що мали очистити того, хто на власні очі бачив диявола, то блукав би він тепер, бідолаха, по світу, геть спливши з розуму. Знай, хлопче, що людський розум усотається в той ріг і голова людини спорожніє, наче маківка, з якої вітер розкидав по степу увесь достиглий мак.
— Гм, — розчаровано гмикнув Гасан. Він зрозумів, що Сіді-Абдаллах або не хоче казати правди, або глузує з нього.
І хоч хлопці не дуже-то йняли віри тим нескінченним розмовам, однак, побачивши в сяйві післяполудневого сонця сиве громаддя схожих на коробки будинків, що терасами здіймалися вгору, утворюючи велетенську піраміду, Гасан показав на них і сказав Карембу:
— Звідси це скидається на справжній камінний тумул — пам'ятник, викладений на могилі древнього короля.
— Ай справді — тумул, в якому предки туарегів і наші предки ховали своїх скоцюрблених небіжчиків, перев'язаних ременем з верблюдячої шкіри. Адже так розповідав тімассанінський марабут?
Обидва мовчки подивилися на чотиригранний суданський мінарет, що стримів з громаддя терас, наче велетенський шпиль обеліска над розлогою долиною, з усіх боків оточеною скелями немилосердної хебки.
Зійшовши витким серпантином на піщане дно уеду, що розширювався в долину кілометрів на чотири, караван незабаром пірнув у густий ліс розкішної оази, де на кожному кроці біліли дивовижні камінні вежі колодязів. До колодязів вели довгі стежки, по яких крокували сюди й туди байдужі верблюд та віслюк. З глибини скелі вони витягували на