Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Кому це — їм? — запитав Ленкавський.
— Американцям! Холера б їх забрала…
— От бачите, шановний… — Він ледве не сказав «прем'єре». — Ви самі відповіли на запитання, яке всіх нас вельми турбує. Каса порожня! Хто може її наповнити й не дати нам загинути? Американці! Досить нам розігрувати ображених курсисток. Так, Лебедь зрадник і вартий шибениці. Він її не мине, запевняю вас… Проте наша політика має бути гнучкою, інакше… Е, та що там казати…
— А ти кажи, кажи, — підвівся з крісла Бандера.
— Прецінь, усе тобі відомо, Степане… Хіба раз ми з тобою говорили, що треба топтати стежку до військових… Лебедь кинувся до них, а ми вже кричимо гвалт… Давайте дивитися правді в очі: грошей на висилку людей до краю у нас нема і нам їх ніхто, крім американців, не дасть. А для цього нам потрібен Кук. Без його авторитету головнокомандуючого силами спротиву на терені воюючої України наші акції падатимуть і далі…
— Лебедь перетяг Василя Кука до свого коша, — сказав Стецько. — Це ж треба додуматись проголосити його президентом УГВР.
— То все дурниця. Кук член нашого проводу… — кииув Бандера. Він ходив уздовж столу, міркуючи над тим, що, певне, таки немає іншого виходу, коли вже Ленкавський, його тінь, його друге «я», висловлює вголос те, що він сам весь час обдумує після зустрічі з Кислицьким. Ці двоє ще не знають, що Лебедь нагострився друкувати фальшиві долари, а це надійний важіль для його дискредитації і перед американцями, і перед Куком, і перед усім світом… А воно непогано складається… Можна буде правдиві долари притримати, а тим, що йтимуть до краю, сунути до кишені фальшиві. Пустити в хід у краї їх однаково не зможуть, то яка різниця, що лежатиме в схроні — справжні а чи фальшиві купюри. Воно, правда, може статися, що хтось повернеться назад і вже тоді з'ясується, що долари таки фальшиві… Господи, про що це я думаю? Ще телятко в гузні, а я вже з довбнею… Зараз приведуть Климишина, почнуть допитувати, чи зробить усе, як домовлялись? Треба виправити розмову так, щоб не завдали ці дурисвіти хлопця до суду. Бо, як візьмуть на дибу, може не витримати, і тоді вже стане відомо, куди поділися з каси ті грубі мільйони. Ну, щось там прилипло і до Миколиних рук, але ж решта переведена до Нью-Йорка, і не на чиєсь там ім'я, а на його, Бандери. Цього разу, окрім нього, вже ніхто не зможе вибрати грошей з рахунку. Досить йому і тої науки, що подав Ріко. Ото паскуда! Ну, зажди, я ще з тобою поквитаюсь… Сказати їм про Ярого чи ні? Мабуть, треба сказати. Хай думають про свого провідника, як про такого, що все до останньої крихти віддає на організаційні потреби. А Климишина неодмінно треба висмикнути з-під їхніх кулаків.
Зайшов Климишин. Блідий, руки трусяться. Бойовик підштовхнув його на середину кабінету і вийшов. Зависла важка й довга пауза. Всі троє дивились на нього, ніби вперше бачили. А його й справді було важко впізнати: схуд, синці під очима, щоки позападали, як у хворого на сухоти. Вигляд Климишина справив належне враження і на пана прем'єра, і на професора. Бандера відзначив це з приємністю. Про те, що його давній друзяка Климишин краде з каси гроші, він довідався десь півроку тому. Розставив капкани і впіймав злочинця на гарячому. А далі вже, як кажуть, все було справою техніки… Розрахунок теж нескладний: украв п'ять тисяч а чи п'ять мільйонів — хто знає, хто доведе скільки, коли з фінансових книг видерті цілі сторінки.
— От що, панове, — сказав Бандера, знову сідаючи до столу. — Ми маємо з'ясувати, куди поділись гроші і хто в тому винен, що організаційна каса порожня, а вся організація стала на грань фінансового банкрутства. Хтось із вас має взяти на себе роль слідчого і ставити цьому телепневі питання… Мабуть, починай ти, Степане, бо я боюсь бути нетвердим або, навпаки, упередженим. Впродовж сливе двох десятків років я симпатизував цьому злодієві. Справедливості ради мушу сказати, що поки не настановили його на фінансового референта, чоловік був чесний і служив нам ревно. Не одного вже підвели під шибеницю ті кляті гроші.
— Боже правий! — упав на коліна Климишин. — Один ти бачиш, що я не винен! Не крав я, панове провідники! Присягаюсь! Заплутався, не впорався з такою силою грошей… Не стало розуму…
— А чого ж не сказав? — спитав Стецько. — Чого мовчав, коли знав, що дурень?
— Дурень, панцю злотий, правдивий дурень! А не сказав тому, що боявся. Як глянув у ті книги, а там чорт ногу вломить. Хто видавав? Кому? З чийого наказу? Нічого не видно! То все вони, Марциняк з Лебедем, повиривали, позаливали чорнилом сторінки звітів. А я не винен, їй-бо, не винен! Най мене бог скарає! — Климишин заплакав, розтираючи по щоках сльози.
— Встань! — раптом твердо наказав Ленкавський. — І відповідай на мої запитання коротко і без комедії.
— Слухаю пана професора, — Климишин схопився на ноги.
— Ти прийняв касу після того, як її вирвали з рук боївки Лебедя?
— Так, саме так…
— Саме тоді була зроблена ревізія каси?
— Ні, ревізію зроблено зовсім недавно. Ревізію книг.
— А грошей?
— Та вже не було що ревізувати, — похнюпився Климишин.
— Як?! — схопився на рівні Стецько. — Коли завернули касу, я на свої очі бачив, була повна!
— Що ви бачили? Сльози ви бачили… — глипнув на Бандеру Климишин.
— Брешеш! Золото бачив, діаманти, банкноти! — наполягав Стецько.
— То все фальшоване… Я сам думав, коштовності, а вони підмінили! Що треба забрали, а натомість… Я коли довідався, на смерть перелякався і доповів про те панові чоловому. Скажіть же, що я вам говорив, бо й справді подумають, що брешу.
— Говорив… — підтвердив Бандера.
— І що все до останнього було підмінене, сфальцювало? — запитав, ледве стримуючись, Ленкавський. Він уже починав розуміти, яку
