Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

у руках бандуру і його пальці бігали по струнах. Чекав, видно, коли присутні втихнуть. Як гамір у великій кімнаті затих, струни загомоніли голосніше і бандурист почав повним, глибоким голосом: "Як із Низу, із Дністра тихий вітер повіває, Бог святий знає, Бог святий відає, Що Хмельницький думає - гадає. Тоді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники, Ні джури козацькі, Ні мужі громадські, Що пан гетьман Хмельницький, Батько Зіновій Богдан чигиринський, У городі Чигирині задумав уже й загадав. Дванадцять пар пушок вперед себе одсилає, А ще сам з города Чигирина рушає. За ним козаки йдуть, Яко ярая бджола гудуть! Котрий козак не має в себе шаблі булатної, Пищалі семип’ядної, Той козак кий на плечі забирає, За гетьманом Хмельницьким в охотнеє військо поспішає. От тоді ж то, як до Дністра річки прибував, Під городом Сорокою шанці копав, А ще од своїх рук листи писав, До Василя молдавського посилав. А в листах приписував: “Ей, Василю молдавський, Господарю волоський, Що ти тепер будеш думати - гадати? Чи будеш зо мною биться, Чи мириться? Чи городи свої волоські уступати, Чи червінцями полумиски сповняти Та славної Волощини половину оддавати?.."

Кульчицький, що чув уже оцю думу не раз, бо її бандуристи по всій Україні розносили, швидко зняв очі з бандуриста і став перебігати поглядом по присутніх. Велика частина з тих, що були в світлиці, чула цю думу вперше, тому й прислухалася пильно до неї, бо похід на Волощину був усе ще найновішою важливішою подією. Нечай і Христя також, видко, чули цю думу раніш, бо тепер, після того, як відійшли від бурсаків, давали пильніше око на гостей і на джурів, ніж на бандуриста. Коли цей покінчив співати, пішов по кімнаті шум та знову знялися голоси, знову заметушилися джури і знову золотий мед став полискувати в чарках до світла воскових свічок.

— Славний дід! — хтось похвалив.

— Не було там козаків із киями. Всі були добре збройні та на конях.

— Не кажи так, бо скрізь знайдеться такий, що проп’є зброю і нічого більше, крім кола, не має.

— В мене в сотні... — почав пузатий Недоля.

Але Кульчицький так і не дізнався, що сталося в ямпільській сотні, бо новий гамір і сміх пішли по світлиці і тільки тоді він зрозумів, у чому справа, коли бандурист ізнову вдарив у струни. Товариство на хвилину втихло. Тоді з-під пальців бандуриста вихопився такий гопак, що всім і очі загоріли, і ноги задрижали.

В мить кілька пар стало до гопака. Молоді козаки й козачки, достойні отаманихи та сотничихи і навіть, як Кульчицький побачив, Нечай із Христею пустилися в танець.

На цей вид захотілося Кульчицькому і собі затанцювати. Обернувся, щоб сказати Петрові, що він іде танцювати, але Петра вже не було коло нього. Похитав Кульчицький головою, глянув ще раз по світлиці та враз побачив при жовтявому світлі свічок Петра, що витанцьовував гопака незгірше від найліпших танцівників Брацлавщини Але коли побачив при ньому татарку, що саме блискала очима на Петра, вся охота до танцю відійшла від нього і він, опершись об одвірок, схрестив руки на грудях і чекав, що то далі буде.

Тим часом нічого не сталося ні йому, ні Петрові. Гопак перейшов. Гості почали розходитися. Бандурист відпочивав, попиваючи мед та балакаючи із старшинами. Петро, немов відроджений і заворожений, прийшов до нього і, за своїм звичаєм, почав переступати з ноги на ногу.

Коли Кульчицький повів поглядом по світлиці, помітив, як Христя сміялася, розповідаючи щось Нечаєві. Татарка, яка стояла при своїм Маковськім, шукала крадькома очима за Криницьким, а Недоля говорив щось сердито до своєї огрядної жінки.

Кульчицький звернувся до товариша:

— І ти не втерпів таки?

— Як же можна було втерпіти, Грицю?

— А як тобі Маковський вуха обітне, втерпиш?

— Не обітне! — відповів Криницький, кладучи руку на рапіру.

— Або полковник звелить босого по снігу гнати, як тамтого.

— За нею побіг би я босий по снігу, Грицю.

— Ба! За нею!.. Але полковник не до неї тебе гнати звелить! Зрозумій це!

— Чого ти хочеш, Грицю? Чого ти до мене причепився? Га? Сам ти за полковницею очима гониш, літаєш. Може: ні?

— Чи ти здурів, Петре? Мовчи, коли тобі життя миле!.. Так, я дивлюся за нею, але й за полковником. Прекрасні люди! Петре, бачив ти коли таких? І дивися, ні дрібки гордости в них нема. З усіма такі самі. З простим козаком так само балакають, як із старшинами, для всіх привітні і видко, що...

Кульчицький перервав, наче надумувався.

— І видко, що що?

— Що щастя в серцях носять, Петре, — додав якось урочисто. — Не бачиш цього?

Петро підвів голову та глянув на Нечая й Христину, що, сміючись, говорили з гістьми. Хотів щось сказати і вже відкрив уста. Але заки встиг сказати, на залі наче щось сталося. Немов якась тінь перелетіла, як це буває тоді, коли хмара сонце заступить. Криницький розглянувся та побачив, що у відкритих дверях стояв козак, увесь снігом притрушений, із куснями льоду на обвислих вусах