Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Під’їхавши ближче, ми гідно оцінили своєрідність фортеці. «Притулок» оточувала стіна заввишки майже два людських зрости, з широкими воротами, до яких вів міст, перекинутий через глибокий, але пересохлий рів. Будинок мав форму правильного шестикутника, перший поверх був суцільною стіною, а другий — дещо зміщений, так що вздовж краю даху тяглася галерея, завішена білим полотняним запиналом. Будову вінчав третій поверх такої ж форми, але з основою, меншою за попередні. І там також була галерея, запнута білим полотном.

Будинок із пофарбованими білою фарбою стінами сяяв під сонцем, він мав три поверхи, площа кожного наступного поверху була трохи меншою за площу попереднього. Під’їхавши ближче, ми помітили на кожному поверсі ряд вузьких вікон, більше схожих на бійниці.

Індіанці племені чорноногих на озері Птаміґен. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.

— Чудовий замок, — засміявся Вірна Смерть. — Але всередині він ще кращий, ніж зовні. Хотілося б мені побачити індіанського вождя, який наважився піти на штурм цього будинку.

Тим часом ми в’їхали на міст і зупинилися біля воріт навпроти віконця, коло якого висів дзвін завбільшки з людську голову. Вірна Смерть без вагань ударив у нього, і почувся потужний звук. У віконці зразу з’явилася фізіономія індіанця, який запитав по-іспанськи: «Хто ви?»

— Друзі господаря, — відгукнувся вестмен. — Сеньйор Атанасіо вдома?

У віконце визирнула пара темних очей, і ми почули радісний вигук:

— Яка радість! Сеньйор Вірна Смерть! Ласкаво просимо! Уже біжу відчиняти!

Почувся скрегіт замка, ворота відчинилися, і ми в’їхали у двір. Впустив нас індіанець, одягнений у білі полотняні штани й куртку, товстун був одним із тих червоношкірих, які змирилися з приходом білих і прийняли християнство та цивілізацію. Він зачинив ворота на всі замки, вклонився нам до пояса, урочисто перетнув двір і смикнув за залізний дріт, який звисав зі стіни будинку.

— Поки він доповідає господареві, маємо час об’їхати всю будівлю й помилуватися нею, — сказав Вірна Смерть.

Стіни першого поверху, раніше сховані від наших очей, були всіяні вузькими щілинами бійниць. Об’їхавши широкий, порослий травою двір, ми не побачили ні вікон, ні дверей, через які можна було потрапити всередину.

— Як же ми увійдемо в будинок? — запитав Лянґе.

— Зараз побачите, — відповів Вірна Смерть.

Раптом із галереї другого поверху висунувся

якийсь чоловік і уважно подивився вниз. Побачивши індіанця-воротаря, він негайно спустив нам дерев’яну драбину з широкими зручними щаблями.

Якщо читач очікував, що на другому поверсі були сподівані двері, то він глибоко помилився. На галереї на нас чекав інший слуга, за сигналом якого з’явилася ще одна драбина, і незабаром ми опинилися на даху будинку, посипаному піском, у центрі якого був прямокутний отвір. Звідси у глибину будинку вели ще одні сходи.

— Ось так споконвіку індіанці будували свої пуебло, — пояснив Вірна Смерть. — Неможливо навіть проникнути у двір, але якщо комусь це вдасться, то драбину піднімають, і перед ворогом опиняється стіна без дверей. У мирний час можна проникнути всередину без драбини, ставши ногами на сідло. Але я не раджу навіть намагатися робити так у воєнний час. З даху прекрасно прострілюються і стіна, і двір, а сеньйор Атанасіо тримає не менше ніж двадцять людей, і в кожного є зброя. Двох десятків добре озброєних захисників нагорі достатньо, щоб убити не одну сотню нападників, перш ніж хоч один дістанеться догори. Будівлі такого типу дуже зручні, якщо мешкаєш на кордоні, ви ще не раз побачите такі замки дорогою, і повірте, що місцеві ранчеро[59] тільки завдяки їм змогли відбити не одну атаку червоношкірих.

Будинок стояв на березі Елм-Крік, чиї води перетворювали довколишню пустелю на родючу оазу. Річка кришталем блищала під сонцем, і мені захотілося скупатися.

Слідом за слугою ми спустилися сходами й опинилися в довгому вузькому коридорі, освітленому тьмяним світлом із двох бійниць. По обидва боки були двері кімнат, а навпроти я помітив відкритий люк, що провадив на другий поверх. Пригадую, я подумав, що кілька разів за день дертися вгору трьома драбинами, а потім із такими ж незручностями спускатися — заняття не з найприємніших, але, видно, власний скальп людині дорожчий за зручності.

Слуга зник за дверима і незабаром повернувся зі звісткою, що сеньйор «капітан» очікує нас.

— Не дивуйтеся, — сказав Вірна Смерть. — Старий Атанасіо прийматиме нас дуже церемонно. Іспанці обожнюють етикет, а мексиканці перейняли це від іспанців. Якби я був сам, він давно би вибіг назустріч. Але сьогодні я в товаристві незнайомих йому людей, тому він не пропустить нагоди влаштувати щось на зразок маленького королівського прийому. Тільки не смійтеся, якщо він з’явиться перед нами в мундирі кавалерійського капітана мексиканської армії і зі всіма регаліями. Загалом він чудова людина.

Тут з’явився слуга, і нас провели в темну прохолодну кімнату, заставлену колись дорогими, а тепер уже доволі обшарпаними меблями. Назустріч нам церемонно виступив високий худий чоловік із сивою гривою і такими ж вусами, одягнений у червоні штани з золотими лампасами, високі, начищені до блиску чоботи й камізелю з блакитного сукна, вишиту на грудях золотом. На плечах були золоті генеральські еполети. На поясі висіла шабля в сталевих піхвах і з позолоченими застібками. На зігнутій у лікті руці чоловік тримав трикутну шапку, обшиту золотим галуном і з пір’ям, приколотим блискучою шпилькою з дорогоцінними каменями. Він нагадував людину, яка вирядилася на маскарад, але його молоді добрі очі на виснаженому старому обличчі викликали симпатію. Господар по-молодецькому випнув груди, дзенькнув шпорами й урочисто промовив: