Безумці - Олександр Ашотович Насібов
Абст посміхається. Хвилин десять тому він так само посміхався в кімнаті Рішер.
— Добре, — каже він, бере у Глюка автомат і віялом дає чергу над головами бранців.
Гуркіт, гул. Їдка імла застилає майданчик. Коли вона розвіюється, четверо полонених стоять. А лейтенант сидить.
Йому років двадцять п'ять. У нього повні губи, короткий горбоватий ніс, рожеві смугляві щоки. Він усім тілом прихилився до каменю. Голову закинув назад, очі дивляться вгору — великі, темні, з вологими блакитними білками.
Абст підсовує до нього розніжку, сідає.
Він погано знає мову, якою намагається розмовляти, насилу підбирає слова, робить тривалі зупинки між ними. Це співуча мова — з характерним «ч» і розкотистим «р».
Лейтенант байдужий. Та ось він посміхається. Трохи підіймає долоню.
— Ви калічите мою мову, — каже він по-німецьки. — Розмовляйте своєю.
— Прекрасно. — Абст облизує губу. — Прекрасно, лейтенанте. Щасливий, що ви володієте німецькою. Отож, назвіть своє ім'я.
— Ви його знаєте.
— А все ж таки?
— Лейтенант Джорджо Пелла.
— Ну от, зовсім інша справа. — Абст задоволений. — Тепер я почув це на власні вуха. Хто міг подумати, що доля надішле мені такого гостя!
— Ви раді?.. — Лейтенант звертається до решти полонених. — Гляньте, друзі, як вони врочисто приймають гостей. Нас навіть обдарували браслетами. Чи це не знак справжньої німецької гостинності!
— Скоро може й пожерти принесуть, — озивається полонений з сережкою у вусі. — Я німців знаю — такі славні хлопці!
— Правильно, сержант Гарріта!.. — Пелла повертається до Абста. — Отже, тут раді нам?
— Ще б пак, лейтенант. Роздобути такого фахівця! Адже ми з вами люди однієї професії. Та порівняно з Джорджо Пелла я — нікчема, можете мені повірити!
— Навіщо я вам потрібен? — запитує італієць. Тон німця примушує його насторожитись.
— О! — Абст значуще стуляє губи. — Ви тут добре попрацюєте.
— Я не працюватиму на німців.
— Будете, лейтенанте. Але я хочу, щоб це було добровільно. Вас вигідніше мати за спільника. Дайте-но, я зніму з вас браслети.
— Спершу скиньте наручники з моїх товаришів.
— Та…
— Я буду останній!
— Як хочете. — Абст морщиться. — А я гадав: у наш вік донкіхоти перевелися навіть в Італії.
— І нагодуйте їх, — веде далі Пелла. — Останнім часом нам не давали їсти. Напевно, щоб ми стали лагідніші.
— Що, вас не годували?
— Уявіть собі, ні!
Абст обурений, гнівно хитає головою. Вальтер і Глюк зацікавлено дивляться на нього.
— Крім того, я повинен запитати… — Лейтенант оглядає купол грота. — Що це за катакомби? Нас три тижні везли на підводному човні. Потім човен ліг на грунт. Ми заснули. І ось ми тут. Де ми? Чому нас привезли сюди? Чого вам треба?
— Невдовзі довідаєтеся. А спершу кілька запитань. Ви були на російському фронті?
— Так.
— Де саме?
— Україна. Район на схід од міста Львова. Там усе й трапилося.
— Що саме?
— Вам невідомо про трагічні події, що сталися там наприкінці липня?
— Цього року?
— Гаразд, — нервово мовить Пелла, — гаразд, я розповім усе! Почну з того, що місяць тому росіяни добре дали по зубах вашому фюрерові й нашому дуче. Я маю на увазі м'ясорубку, яку влаштували росіяни поблизу Курська. Ви знаєте, скільки вони намололи німецького м'яса, та й не лише німецького? Ага, не знаєте! Тоді послухайте. Московське радіо сповістило: тільки за перші чотири дні боїв ворог втратив убитими понад сорок тисяч чоловік.
— Ви вірите цій брехні?
Лейтенант Пелла випростовується, підіймає скуті руки, повільно хитає головою.
— Синьйоре, — суворо каже він, — синьйоре, обережніше! Я був там, і я не сліпий. — Офіцер показує на товаришів. — Ми всі були там і готові заприсягтися, що росіяни аж ніяк не перебільшують. Втрати німецьких та італійських військ жахливі…
— Припустімо, — каже Абст. — Припустімо, ну і що ж далі?
— А далі те, що англійці та американці висадилися в Сіцілії. Чи ви й про це не знаєте?
— Знаю.
— І ось італійці тікають, німці — за ними: їхні основні сили не там, вони далеко на сході! Скрізь паніка, безладдя. Настає фінал. У Римі квапливо збирається Велика рада… Коротше, як тільки запахло димом у власному домі італійців, «мудрому вождю нації» Бенітто Муссоліні дали штовхана, а потім запроторили його до в'язниці. Народ сказав своє слово. Це й наше слово, синьйоре… Та я відхилився. Адже вас цікавить, що сталося в районі Львова?
— Сперту я хочу знати, як ви там опинилися. Чому попали в піхоту? Адже раніше ви служили у флоті?
— Є речі, які стосуються тільки нас.
— Хвилинку, синьйоре лейтенант! — Сержант з сережкою у вусі підводиться з каменя. — Я не розумію, чому б і не сказати про це. Ми, хвала святій діві Марії, нічого не вкрали!
— Ви маєте рацію, Бруно Гарріта!.. — Офіцер обертається до Абста. — Ми, всі п'ятеро, не захотіли топити кораблі ворогів дуче. Тоді нас списали на берег. Спочатку посадили в тюрму, а потім передумали й відіслали на російський фронт, до «любих і вірних німецьких союзників», спокутувати провину. От і все.
— Зрозуміло, — киває Абст. — А звідки у вас така ненависть до німців?
— О, ви й це помітили? — Пелла гірко посміхнувся. — Зараз я повернуся до подій під Львовом, і ви