Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін
— Теж чорного?!
— А вже! Чорного, як смола… привели вони через усю пустелю справжніх арабинських скакунів. За одного такого коня чорний цар давав десять чорних негритят! Та їхнього чорного царя тоді в місті не було. Він зі своїм військом на той час помандрував на лови чорних лісових дикунів. Отак наловлять чорні бусурмани чорних дикунівязичників у лісі і приводять у місто. І там, у місті, на невольничому базарі продають за сіль чи міняють для їхнього царя на коней… А в чорного царя, той наш бранець казав, добрих коней шанують, як у казці! При кожному коневі аж три конюхи! Один коня годує, вигулює, чистить, Другий з лопаткою, віничком та козубом стоїть позаду, чи йде, і чекає, коли із почнуть кізяки сипатись. І треба йому миттю той козуб коневі під гузно підставити, щоб жоден кізяк не впав додому. А ще й третій слуга стоїть з великим глеком, зробленим чи то з дерева чи із довгого кавуна, і зразу повинен підставити, як кінь почне сцяти! А щоб і краплі сечі не бризнуло на землю! І такий багатий той цар, що на глечику вінце укріплене золотою бляхою!
— Та ніколи не повірю, щоб таке могло бути! Щоб горщиксирун та золотом обковувати?!!
— А ти от, молодице, спитай…
— Завів: «молодиця, молодиця»… яка я тобі молодиця? Мене Настею звати! Я — Настя!
— Ну добре, Настуню, спитай у хлопців, що з ляхами далеко на захід мандрували. Вони тобі не збрешуть. У дужедуже вельможних французів на бенкетах за куртинами стоять слуги із срібними глечиками. От хтось перебрав вина — йому припекло. Він вилазить з-за столу та шмиг за куртину. А там вже його пахолок йому глек підставляє. І пан сцить у срібний глек. Обтрусив пуцьку і знов до столу!
— Боже! Така ото, гидота!
— То що? Вони, моя голубонько, жаби їдять і вином запивають!
— Та ну їх! Срамота, та й годі! Ти мені краще розкажи, а що далі було із тим нашим чоловіком?
— А з ним от що було. Ті його купці геть були заклопотані своїми гандлями та бенкетами. А йому воно — зась! Тому й почав він місту чорних швендяти і до всього приглядатись. Він казав, що багато міст перебачив, але про таке й гадки не мав. Там було все ліплене із глини і намулу. У глині там якась сіль, чи що. Бо як висохне, стає твердішою за цеглупальонку. Як висохне, ще й блищить, мов на ній крижана опасть виступила. І ще — скрізь на вулицях, ну просто посеред дороги, стоять ліплені хлібні печі. Такі вони, як здоровенні діжки. У них у середині розпалюють вогонь, а тоді на розпечені стіни ліплять оладки. Як підсмажиться оладок, його відривають і їдять! А людей там страх скільки! А галасують як! Справді, що намагаються один одного перекричати! І так зранку до вечора. А і як зайде сонце, зразу скрізь збираються у гурти і б'ють у барабани та дудять у дудки… І геть всі танцюють. Цілу тобі ніч! І так день у день! Він казав, що спочатку ледь не з'їхав з глузду. Бо коли місяцями йшли по пустелі — там стоїть тиша повна. Казав, що буває навіть чути, як серце б» еться! І раптом у весь цей рейвах! Та чого наша людина не перетерпить — скоро призвичаївся до того чорного вертепу… Ходив він, ходив і придивлявся до всього — хто і як живе, хто що робить. Нерейшов, споглядаючи, все місто і вийшов до їхньої Річки. А вона там широченна! Може й п'ять миль буде! Біля переправи найбільше торжище, бо торгують там бідні люди. А. бідних людей скрізь більше, ніж багатих! У самому кінці торжища біля старих розбитих човнів, він побачив дивних торгівців. Всі вони були дуже старі сиві діди. І не чорношкірі, якісь як шкоринка житнього хліба. І губи в них не були товсті, мов вивернуті варги чорного негра. А були як у наших людей. Тільки що дуже широкі роти, як у жаб. Сиділи діди рядочком. І виклали перед собою на леопардових шкірах різне чудодійне зілля. Та ніхто в них чогось а ні купував, а ні міняв… Старі сидять незворушно і передають з рук у руки дерев'яний глечик. Наш чоловік зразу вловив запах вина, хоча ті старі горло глечика обгорнули сильно пахучим якимось листом. Він їх пригостив кожного кусничком кам'яної солі. Вони озирнулись — чи бусурмани не стежать — і пригостили його своїм пальмовим вином. Казав — смачне, солодке і йде, як водичка. Сиділи вони, пили вино і на мигах «розмовляли». А його господиня, якій він служив, коли виряджала його до чорних, сказала, щоб він там дістав їй одне зілля. Він візьми, та намалюй ту квітку, коли вони почали йому своє зілля дарувати, а не продавати. Ці всі дідугани дуже здивувались, підняли страшний ТОдні доводили, що такої квітки зараз нема. Другі, наче вона є. Певно, що і він, і вони добряче впились, бо вони йому на мигах показали, щоб він нішов з ними і сам шукав. Тільки попросили в нього трохи солі. А в нього, на щастя, було дві корзини солі. Він узяв двох наймолодших дідів до себе в заїзд. А ті чорні носять все на голові. Так вони йому показують: «Поможи корзину на голову поставити!» Наш чоловік підсадив цілу корзину солі старому на голову. І той з такою вагою подріботів, мов молодий. Коли до човнів прибули з тією сіллю, всі старі наче показились! Випили ще вина і заходились танцювати. А нашого чоловіка те хитре вино з ніг збило і геть пам'ять відібрало. Прокинувся наступного дня, коли разом із дідами зійшов із здоровенного
