Галка - Павло Федорович Автомонов
Іван і Сокіл розшнурували тим часом мішок і дістали з нього пачки патронів, міни, підривачі до гранат, гранати і ще деяке спорядження. Все це добро складали у свої ранці. Бруски мила, кульки солі віддали Герасимові й Анастасії.
— Тільки будьте обачні! — ще нагадав Сокіл. — Знайдуть десь у вас німці хоч обривок парашутної стропи — кінець вам. Та ще, на біду, один мішок ми так і не знайшли…
— Хоча знаємо, що він десь недалечко, — додав Іван.
— Це вже гірше. Ранком німці знайдуть той парашут і стануть прочісувати вздовж і впоперек ліс, — клопотався дід Герасим.
— Добре, що тут багато слідів: і людських, і від саней, — завважила Анастасія.
Вони стояли серед штабелів дров, куп хмизу і пеньків.
— Запам'ятовуй, Ваню, кожний пень, кожен острівок чагарів, щоб іншим разом не заблудитися! — сказав Сокіл.
— Я запам'ятав усе, що треба! — відповів упевнено старший лейтенант, потиснувши руку Анастасії. — У мене є свій азимут…
Вона вирвала руку і сказала:
— Чи всі фронтовики такі?..
— Та ні, — відповів жартома Сокіл. — Через два — на третій.
— Ви на нього не гнівайтеся. У Ленінграді в нього е Катя. Вона й шарф йому подарувала. Покажи, Ваню, Анастасії батьківні шарф. Шкода, що темно. Вдень, та ще при сонці шарф виграє барвами, мов райдуга…
— Точно, — підхопив Іван, бо більше нічого не міг сказати на отаке «розвінчання» його особи. — А ми ось вашим дівчатам і жінкам подаруємо шовк на хустки й блузки. Скінчиться війна, надінете… — він у захваті підняв руку, зображуючи, яке то буде свято, а потім рішуче опустив її. — То не забудьте, що ми вам говорили. І про папірці, і про пень, під яким лежатиме консервна банка…
— Не забудемо, синки! — відповів Герасим. — Скоріше б наша армія приходила. Рушайте ось отак — за дві верстви й желєзка…
— За три кілометри, — уточнила Анастасія. — Дивіться добре: там патрулі ходять і їздять на моторних дрезинах. Особливо в ці дні…
— Чому в ці дні? — насторожився Сокіл.
— Німці ждуть якихось подій на фронті. Так говорив один офіцер.
— А ще буде краще, коли стане відомо номер дивізії чи полку, в якому служить той офіцер, — озвався Сокіл.
— Постараюся, — сказала Анастасія.
— І ще знайте, синки мої. Якщо й станеться біда зі мною й Анастасією, ми вас не викажемо. Як же інакше. Ми ж росіяни.
— Росіяни, тятю, і «лісові коти», — додала невістка.
— Що за «коти»? Вже вдруге чуємо від вас про «котів»? — запитав Сокіл.
— Це ті, що стежать за партизанами. Тут їх ціла зграя. Недалеко німці будують укріплення. На сторожі тих укріплень і стоїть якийсь там фюрер, а з ним зграя власовців.
— Оберштурмфюрер Вундерліх, — підказала прізвище Анастасія.
— Звідки ви його знаєте? — поспитав Іван, мовби сам давно знав того оберштурмфюрера.
— Німець на чорній легковушці часто проїздить мимо нашого села. Бував і в нашій хаті, — признався Герасим. — Видать, Анастасія йому сподобалася…
— Вундерліх служить в есес. Він якийсь начальник на будівництві укріплення лінії, яку ще з літа німці почали споруджувати руками тисяч наших людей уздовж старого кордону, — доповнила невістка і ніби у своє виправдання додала: — Не можу ж я піти у партизани!.. Синок малий дома. Та й дізнаються, спалять хату, уб'ють свекра, матір… Ми ж не в зоні живемо, а на трасі! Тут усі і все в німців на виду…
— Отакий-то калінкор! — сказав понуро Герасим.
Анастасія наблизилася до Івана і неголосно, але твердо сказала:
— Ми псковичі. Наші предки били німецьких псів-рицарів, не кланялися татаро-монгольським ханам». Повірте — і ми з свекром постараємося допомогти вам.
— Віримо! — посміхнувся лейтенант Сокіл. — Думаю, не підведуть земляки!
Сокіл переконував сам себе в тому, що нові знайомі — люди свої.
— Перекажемо. На той бік фронту передамо, що знайшли тут друзів. Будьте достойні цього. Ви мої земляки, і я несу відповідальність за вас! — сказав на прощання лейтенант Сокіл. І до, Анастасії:-А у моєї нареченої теж було ім'я Настя.
Іван думав про Анастасію. Не під ковпаком же скляним живе вона, а при самому тракті. Що ж тут дивуватися, що німцю подобається така жінка?? Як нічого особливого не було і в тім, що Анастасія служила б розвідникам Червоної Армії, спостерігачем на шосейній магістралі і, може, й ще в інших місцях, якими могло цікавитися командування в Центрі.
Він звів на неї погляд. Анастасія була струнка й вродлива. Може, Іван її ніколи не побачить. Може, мить, коли він дивиться на неї своїми вогнистими очима, вже не повториться. «Чи такий погляд у Каті? — мружив очі, ніби змірював далеку відстань. — Спить, мабуть, Катя у цю годину міцним, непробудним сном. А може, думає зараз про мене?»
Іван поклав на плечі Анастасії руки і поцілував її у гарячу щоку, прошепотівши:
— У щічку від імені всієї нашої армії як завдаток, що чоловік ваш повернеться неодмінно і саме з військами Ленінградського фронту.
— Ну й баламут ви, Ваню! Навіть сердитися на вас не можна! — сказала Анастасія.
— А нащо сердитися?.. Ми всі родичі у такій війні.
— Істинно! — погодився і старий Герасим.
Іван і Сокіл пішли. Вже кінчалася ніч, а їм ще
