У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Шкода, що ви часто його підмочуєте, генерале. Це не може не відбиватися на пам'яті.
- Під три чорти пам'ять! А що, коли я й прагну її позбутися? Щоб забути, ким я був і ким став... Та нічого! Ще рік і...- Воронов свиснув, махнувши рукою.
- Не розумію, - запитливо глянув Фред.
- За рік кінчається мій десятирічний контракт. Одержу пенсійну винагороду, поїду до Італії чи Швейцарії... Збудую будиночок в руському стилі, насаджу садок і буду спокійно доживати віку.
- Ворон мріє про власне гніздо і про ідилію в аркадійському стилі?
- Так! Тому-то й доводиться низенько вклонятися навіть тоді, коли хочеться грюкнути кулаком по столу і на весь голос гукнути: "Йолопи!" От і шукаю розради на дні чарки. А тепер цього Думбрайта принесло, бодай він провалився, і Нунке оголосив сухий закон...
- Гість з дороги, мабуть, відпочиває...
- Де там! Тільки прибув, замкнулись з Нунке і Шлітсеном і з годину просиділи. А тепер ходять, школу оглядають. Не пропускають жодного закутка.
- У вас уже були?
- У мене після всіх - мої ж кімнати в кінці правого крила. Зайшли б колись увечері! Посиділи б, поговорили... Кортить розпитати, що ви бачили в Росії.
- Сумуєте все-таки за рідною землею?
- Засміяв би, коли б мене раніше про таке спитали. Обтрусив порох з ніг та тричі перехрестився. А тепер отут ссе і ссе. І чим ближче до смерті, тим дужче. Ненавиджу, проклинаю, а тягне...
Двері без стуку прочинилися, і до кімнати, немов господар, зайшов високий незнайомець, без піджака, в самій сорочці з короткими рукавами.
- Містер Думбрайт, на якого ми всі так нетерпляче чекали, - багатозначно промовив Нунке.
На квадратному обличчі Думбрайта лише примружились очі. Вони ховалися під густими навислими бровами, що утворювали майже горизонтальну межу, відокремлюючи верхню частину обличчя. Нижню частину з важким підборіддям перекреслював широкий рот. Великий пористий ніс звисав грушею.
- Старий наш працівник, вихователь російського відділу, знавець царської розвідки, генерал Ворон і вихователь, який має його заступити, Фред Шульц, - відрекомендував Нунке з підкресленою поштивістю до гостя.- Я вам говорив...
Ледь повівши рукою, - мовляв, знаю! - Думбрайт з відвертою безцеремонністю розглядав щойно відрекомендованих.
- Скільки років? - зненацька запитав він Воронова.
- Сімдесят перший. За рік кінчається контракт.
- Мрієте про спочинок? Рано! Старі дуби міцніші за молоді. А якщо зважити на ваш досвід...
- Досвід досвідом, а старість старістю...
- Старість?.. Ану дайте руку!
З'єднавши руки в міцному потискові, Воронов і Думбрайт стояли один проти одного нерухомо. Лише по тому, як червоніли їхні обличчя, можна було здогадатись, що кожен з них вкладає у цей потиск усю свою силу. Раптом обоє ще дужче напружилися, обличчя в них почервонішали. У генерала воно стало буряково-червоним, присутні були певні, що він здає. Та сталося несподіване.
- Ой! - приглушено скрикнув Думбрайт і мало не присів від болю.
Очі Воронова ще світилися переможним блиском, але в голосі почулася розгубленість:
- Даруйте, бога ради, даруйте! Мені б слід було попередити, що я оцими руками колись підкови згинав, - виправдувався генерал.
На устах Думбрайта вперше з'явилася посмішка.
- Але ж ви на чверть віку старіші за мене! Чудесно, просто чудесно! О'кей, старий! - Думбрайт поблажливо, як старший молодшого, поляскав Воронова по плечу.
- Спробуємо і з вами?-повернувся Думбрайт до Фреда.
- Боронь боже! Ви мою руку просто розчавите... От партію в бокс... обіцяю протриматися хвилин з десять. Адже ви куди вищої вагової категорії. Проте...
Думбрайт примружився і втупився в Фреда, ніби обмацуючи його очима.
- Статура тонка, але збудована міцно. Розрахунок на спритність, блискавичність нападу і влучність удару. Відчувається натренованість...- кидав він поволі, речення за реченням.
У манері Думбрайта говорити було щось образливе для присутніх. Він ніби зовсім на них не зважав, а просто вголос висловлював свої думки, незаперечність яких підкреслював категоричністю тону, з яким вимовляв кожне слово, однаково, йшлося про речі важливі чи якісь дрібниці.
Трохи спантеличені несподіваною поведінкою гостя, Нунке і Шлітсен перезирнулися, немов запитуючи один одного, як себе тримати.
- Я бачу, містере Думбрайт, ви кохаєтесь у спорті...- обережно почав Нунке.
- Не те слово! Спорт для нас з вами не мета, а засіб. Зброя. А зброя мусить поцілити влучно. Мені подобається, що ваші хлопці з російського відділу витривалі. Навіть старий... а от молодик... Так, кажете, бокс? А якщо навкулачки? Як Тарас Бульба з Остапом?
- Ви знаєте Гоголя? - здивувався Воронов.
- "А повернись-но, синку..." - навіть без акценту промовив Думбрайт, з насмішкуватою зверхністю і в той же час хвалькувато поглядаючи на генерала.
- Не сподівався, аж ніяк не сподівався, - розвів руками той.- Звідки, яким побитом?
- Я, містер Ворон, жив у Росії з часів Денікіна і аж до початку минулої війни. Двадцять років! За цей час можна вивчити не тільки мову та літературу, а й...- Думбрайт не став уточнювати, що саме він вивчав у Росії, та для присутніх це й так було зрозумілим.