Подих диявола - Томас Тімайєр

— Але це ще не доводить, що існує імперія Лемурія.

Лілієнкрон поклав руку на статую:

— Вам про щось говорить ім’я Філіпа Склатера?

Гумбольдт похитав головою:

— Ніколи не чув.

В очах Лілієнкрона затанцювали вогники:

— Склатер був адвокатом і зоологом. Кілька років тому він написав статтю в «Квотерлі джорнал оф саєнс» про лемурів. Лемурів, які живуть на Мадагаскарі, можна знайти і в Індії, і в Малайзії. Хоча ці тварини не вміють плавати, вони якимсь чином подолали моря й океани. Існує теорія, що вони перепливли на стовбурах дерев, але кожний, хто подивиться по мапі, яка то величезна відстань, зрозуміє, що це дурниця. Склатер дійшов логічного висновку, що між цими трьома місцями колись існував зв’язок. Що вони були частиною континенту, який пізніше затонув. Схожа теорія існує й для Тихого океану. Її висунув дослідник Огюст ле-Плонжон, який проводив розкопки в місті майя Чичен-Іці. Він упевнений, що майя були предками давніх єгиптян. І тому є ба-гато доказів, включаючи форму пірамід. Але знову виникає питання, як вони подолали таку велику відстань. І теж напрошується висновок, що була якась частина суші, що з’єднувала ці два місця. Затонулий континент. Одні називають його Лемурією, інші просто Му. Його так ніколи й не знайшли.

— Тому що він ніколи не існував, — заперечив Гумбольдт. — Восьмий континент — фікція.

— Як ви дійшли такого висновку? Подивіться на факти! — Лілієнкрон узяв аркуш паперу й накидав карту: — Що, коли континент затонув, і ззовні залишилися тільки гірські вершини? Бачите, Ява розташована саме посередині між цими двома гіпотетичними країнами. Саме тут ми зіштовхнулися з розумною формою життя, якої жодного разу не помітили й не описали протягом останніх тисячі років. Життя, що існує в глибині. Вас це не змушує замислитися? Такі істоти ні сіло ні впало не стануть з’являтися ночами. Вони мають розвиватися тисячі, якщо не мільйони років. Непомітно, крок за кроком. І зрештою виявляється, що це не якісь тварини, а розумні істоти із власною культурою.

— І ви стверджуєте, що тут була Лемурія? Смішно.

— Не тут, — Лілієнкрон указав на землю: — Під нашими ногами. Я помітив, що створіння піднімаються із глибини шахти, але поки, на жаль, не знайшов входу. Тому заліг у засідку, щоб дочекатися наступної групи й дізнатися, куди вони повертаються.

— Лєну викрали, — вигукнув Оскар. — Вони забрали її з собою.

— Я вже пояснив професорові, що сталося, — сказав Гумбольдт. — Він у курсі всіх останніх подій.

— Так, і мені дуже шкода, — відповів учений. — Якби я знав, що Бхамбан виявиться таким пацюком, я б не кинув вас напризволяще. Просто я думав, що зобов’язаний захистити своє відкриття.

— Особисто я вважаю існування перешийка між Африкою та Індією дурницею. Я прихильник теорії дрейфу материків, — заявив Гумбольдт. — Але змушений погодитися, що у вашій теорії є своя принадність. Природно, я не можу схвалити ваших дій. Ця експедиція перебуває під моїм командуванням, і не можна ось так просто робити те що заманеться. Але зараз ви нам потрібні, тому пропоную зарити сокиру війни, поки не дізнаємося, куди повели Лєну. Крім того, я вам обіцяю, що коли затонула імперія перебуває під нашими ногами, то тільки вам, і нікому іншому, дістанеться честь першовідкривача. Домовилися?

— Домовилися! — посміхнувся Лілієнкрон.

Ще за тисячу метрів коридор закінчився. Точно так, як і говорив Лілієнкрон: ніякого спуску, ніякого відгалуження. Нічого. Ні отвору, ні дверей — ніякого натяку на те, куди йти далі. Здавалося, що до останньої хвилини архітектори втратили бажання продовжувати коридор. Лампи освітлювали голу, гладку скелю.

Гумбольдт опустив рюкзак на землю й провів пальцями по грубо обтесаному камені.

— Що це? Тупик?

— Може, ми пропустили поворот? — запитала Еліза.

— Ні,— заперечив Лілієнкрон. — Я повертався й оглядав усе ще раз. Звідси до скульптури немає жодного відгалуження. І подивіться сюди, — він указав на землю.

У світлі ламп вони побачили величезні відбитки копит із пазурами.

— Виходить, мають бути потаємні двері,— промовив Оскар. — Інших варіантів не залишається.

— Я теж дійшов такого висновку, — погодився Лілієнкрон. — Питання тільки, як вони відчиняються.

Усі розійшлися в різні боки й оглянули тупик сантиметр за сантиметром.

Раптом почувся шум. Він долинав із великої глибини. Гумбольдт здивовано глянув на свою команду:

— Що ви зробили?

Земля під ногами затремтіла. Пробігла тріщина. Така рівна, начебто її прокреслили під лінійку. Потім земля опустилася. Спочатку на кілька сантиметрів, потім значно нижче. На якусь мить усі завмерли від жаху. Плита, на якій вони стояли, поринула в глибину.

— Підйомник! — вигукнув Лілієнкрон. — Щось на кшталт підйомника!

— Але як він почав рухатися?

— Гадки не маю. Імовірно, під нашою вагою. Я сам був занадто легким, щоб зрушити його.

— Зупиніть цю бісову штуку! — крикнула Шарлота. — Зробіть щось!

— Не вийде, — відповів Гумбольдт. Вітер тріпав йому волосся. — Немає нічого, схожого на гальмо. А голими руками її не зупиниш.

Дивлячись на кам’яні стіни, що мигтіли