Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

тряслися, мов від електричного струму. Вона ввімкнулася, як лампочка! «ЕМ» іще раз повторила цю фразу няньці (може, в тої щось недобре з вухами?) і рвонула у гральну кімнату. (Їй, певно, закортіло зняти стрес іграшками. Коли мене хтось роздратує, я роблю те ж саме.)

Та не це було найважливіше. Я уявив собі, що мене сьогодні мають виключити. Розумів, що йдеться про струм і вимикач. Те, що струм по мені може рухатися так, як кров, я ще міг собі уявити, бо щойно в цьому переконався на Еллі Михайлівні. Може, спробувати спочатку вимкнути виховательку?

За той час, поки я роздумував, помітив, як вихователька хотіла погладити по голові Михасика. Уявивши собі, що по ній рухається електричний струм, я рвонув до малого, смикнув його за руку і ґумовим сандаликом зупинився на виховательчиній руці. (Ґума, як і дерево, погано проводить електричний струм. Тато мав рацію!) Елла Михайлівна заверещала так, начебто перед нею з’явився сам Александр Македонський. (Про нього мені перед тим розповідав дід.) Це був безсумнівно електрошок! Я спокійно глянув на виховательку, яка лежала на підлозі. Як я тішився, коли вихователька розплющила очі.

Я був упевнений, що сьогодні завідувачка вручить мені «лавровий вінок», як Александрові Македонському, і привселюдно висловить подяку.

Я помітив, як до виховательки підлетіла нянька, хтось помчав до медсестри. На порозі з’явилася завідувачка. Я ж казав! Там-та-ра-рам! Гримлять радісно фанфари! Трублять сурми! Тепер має розпочатися моє вшанування! Коли метушня вляглася, завідувачка перепитала мене мій домашній номер телефону, начебто лише від вимикання він міг змінитися. Певно, мене як рятівника, сьогодні з почестями відвезуть додому.

– А коли мене виключать, ви також будете на мене лити воду, як на Еллу Михайлівну? – запитав я завідуючу.

– Зараз запитаєш у тата, – ще не отямившись від щастя, бовкнула завідувачка, в якої очі так і не повернулися до своїх орбіт.

– Це трохи небезпечно, – зважився про всяк випадок попередити я, уявляючи, як тепер мене за це хвалитиме тато. – Треба переконатися, що струм остаточно зник, інакше він може перейти на вас. Можуть бути плачевні наслідки.

Додому мене не везли. У дошкільних установах браком бензину нікого не здивуєш! Тато прийшов швидше, ніж інші батьки. Удома всі мовчали. Мені не залишалося нічого, як сісти за комп’ютер і грати в ігри, але сісти за комп’ютер мені не дозволили.

– Сьогодні, і завтра, і більше ніколи ти не гратимеш на комп’ютері! – шарпнула мама за шнур і висмикнула його з розетки. Вона правильно подумала, що без струму він довго не працюватиме.

Для чого стільки шуму, якщо електрошок закінчився благополучно?

Я зрозумів, що сьогодні в мами, певно, той день, коли їй не можна перечити (тато так завжди робить!). Критична мамина поведінка мені не дуже сподобалася, але й тато цього разу не захищав мене. Із шефинею посварився? Мені нічого не залишалося, як піти спати. На кухні ще довго горіло світло.

6. Спроба № 2

Мені дозволили відвідувати садок тільки до обіду. «Хай звикає поволі, – запропонувала мама. – Хоча б іще місяць».

Я б не заперечив, якби мене взагалі забрали із садка. Та що поробиш, батьки!

Дід мав вести мене в садок на восьму годину. Принаймні так він запланував ще звечора. Я звик довго спати. Прокидатися зранку – то не моя стихія. Зуби чистити теж. Прихильником гімнастики я також не був, хоча підкачати біцепси не зашкодило б. Татові гирі я ще ніколи не брав. Він купив їх два тижні тому, після того, як я цілий місяць розповідав йому про шкідливість жирової тканини на животі (от що означає не вимкнути телевізор, коли йдуть дорослі передачі!). Поки дід варив мені какао, я виліз на поличку на балконі й потягнувся до татового залізяччя. Хіба я знав, скільки це «вісім кілограмів»?

Я спробував смикнути ще раз. У мене нічого не виходило. Сталлоне я чи не Сталлоне? Які важкі гирі, я збагнув тільки тоді, коли побачив їх на маминих екзотичних вазонах. Мені відразу перехотілося займатися спортом. Я миттю присипав гирі землею. Зверху посадив квітку. Мала б вижити. Решту зламаних квітів устромив у розбиті горщики. Виглядало досить-таки непогано. «Усе б’ється на щастя», – казала мама. От і добре. Сьогодні в мене буде щасливий день.

Коли я зайшов до ванної кімнати, мені раптом захотілося зробити щось гарне, щоб мене похвалили. Самі розумієте, якщо мамі не сподобаються мої ікебани на балконі, треба запропонувати їй щось на вибір. Помити вмивальник я збирався давно. Мама казала, що у вихідні через кухню її руки до вмивальника не доходять. Я уявив собі, як мамині руки ідуть самі до вмивальника, а мама залишається в кухні… Мені стало їх шкода. Щоб усе виглядало по-дорослому, я взяв мамину зубну пасту (мама в нас користується особливо якісними речами) точнісінько так, як пропонували в рекламі на прикладі курячого яйця, натер пастою всю поверхню вмивальника та одну стіну. На ванну пасти не вистачило. Через дві хвилини я мав би переконатися в неперевершеному відбілювальному ефекті.

Дід ледь не пролив какао на підлогу. Він не сподівався, що я подорослішав. Дід сам вимив умивальник і стіну. Я тішився, що основну роботу зробив таки я. Дід сказав, що зранку купить нову пасту. Наступного разу я спробую її все-таки на яйцях. Єдине, треба буде зателефонувати на телеканал «1+1» і запитати, як виглядає карієс на яйці.

Ми прийшли у дитсадок на дев’яту. Але це вже, як виявилося, була інша група та інший садок. Нові сподівання і нові надії. У гардеробі нас зустріла велика чорна пані в довгій чорні спідниці і в рожевій блузці, як у дикторки з «1+1», і покосила на мене:

– Вам кого?

– Еее… – Дід з переляку знизав плечима.

– Ти – новенький? – звернулася вона до мене.

Я мовчав. Мені здавалося, що новенькі – це тільки ті, які щойно народилися.

– Ти що, не вмієш розмовляти? – розтягнула вона губи.

Я вперто мовчав. За мене все пояснив дід.

– А тепер вибери собі одну із цих трьох вільних шафок, складай свої речі й іди до нас.

Я похитав головою.

– Гаразд, переодягайся, і я тебе чекаю в сусідній кімнаті. – Пані зникла за дверима.

Мої ноги прилипли до паркету. Я двома руками вчепився за діда.

– Я тут не залишуся ні хвилинки. Вона – мулатка, – шепнув я дідові на вухо.

– Хто? – не зрозумів дід, начебто ніколи не чув слова «мулатка». По телевізору тепер їх повно.

– Мулатка.