Вершник без голови - Майн Рід
Ні довгий шарф вершниці, що вільно спадав додолу, ні її незвичайна поза в сідлі не могли приховати від Луїзи того, що й постать у неї не менш гарна, ніж обличчя.
Кроків за десять позад вершниці їхав чоловік на мулі. З його одягу і з того, на якій віддалі він тримався, неважко було здогадатися, що то всього лише слуга.
— Цікаво, що це за жінка? — тихо мовила Луїза Пойндекстер і швидким рухом піднесла до очей лорнет, щоб краще роздивитись дивну вершницю. — Хто вона така? — повторила замислено і, опустивши лорнет, дивилася далі вже простим оком. — Звичайно, мексиканка, а чоловік на мулі — її слуга. Певно, якась знатна сеньйора. А я думала, що всі вони виїхали на той бік Ріо-Гранде, до Мексики. В руках у слуги кошик. Цікаво, що там може бути? І чого вони їдуть до форту… чи то до селища? Уже втрете на цьому тижні я бачу, як вона тут проїжджає. Мабуть, звідкись із плантацій на пониззі. І що за чудернацький спосіб їздити верхи! Боже ти мій! А втім, кажуть, що всі мексиканки так їздять. Що, якби й мені спробувати? Звичайно, цей спосіб куди зручніший, але в Штатах напевне сказали б, що він не для жінок. Уявляю собі, який крик зчинили б наші пуританські матусі! Ха-ха-ха!..
Та сміх молодої креолки одразу ж урвався. На чоло її набігла тінь, так наче хмара заслонила сонце. Але то не був смуток, що потьмарював обличчя дівчини досі. Щоки в неї нараз поблідли — мабуть, її стурбувало щось не менш серйозне.
Причину цієї раптової переміни можна було пояснити тільки рухами огорнутої шарфом вершниці по той бік річки. За хвилю перед тим із кущів край дороги вискочила вилорога антилопа і враз пустилася навтіки, а вже наступної миті чудовий кінь мексиканки повним чвалом гнався за сполоханою твариною. Тим часом вершниця, зірвавши з обличчя шарф, кінці якого маяли за її спиною, якось дивно крутила правою рукою в повітрі.
— Що вона там робить? — здивовано мовила дівчина на асотеї. — А-а! Он воно що! Це ж ласо!
Сеньйора не забарилася показати, як досконало вона орудує цим національним знаряддям: вправно накинула зашморг на шию антилопи, а ще за мить та непорушно лежала на землі.
Слуга мексиканки швидко під'їхав туди, зіскочив з мула і, нахилившись над поваленою антилопою, добив її ударом ножа. Тоді прилаштував тушу позад сідла, виліз на мула й подався за своєю господинею, яка вже встигла згорнути ласо, знов запнути обличчя шарфом і їхала собі далі, наче нічого й не сталося.
Саме в ту мить, коли зашморг злетів у повітря, й набігла на обличчя молодої креолки темна тінь. Та викликав її не подив, а зовсім інше, куди прикріше почуття.
Те почуття не скоро минуло. Воно затьмарювало обличчя дівчини, — хоч рука з лорнетом майже заслонила його, — поки на дорозі було видно постаті тих двох вершників, і навіть тоді, коли вони зникли з очей за акаціями.
— Невже це вона? Мого віку, казав він, трохи нижча на зріст. Усе наче збігається, в усякому разі, з такої відстані. Живе на Ріо-Гранде, часом приїздить на Лео-ну навідати родичів. Кого? Хто вони, ті родичі? Чому я не спитала в нього? О Боже, невже це таки вона?
Розділ XXV
НЕВІДІСЛАНИИ ДАРУНОК
Ще кілька хвилин після того, як сеньйора з ласо та її супутник зникли з очей, Луїза Пойндекстер стояла на асотеї, поринувши в роздуми, пов'язані з тією не зовсім звичайною сценою, свідком якої вона щойно була. Гї поза і вираз обличчя свідчили, що думки її не стали веселіші.
Скоріш навпаки. Раз чи два перед тим вона вже давала волю своїй уяві, гадаючи, ким могла бути та вправна амазонка, не раз замислювалась і про те, чого вона їздить тією дорогою. А щойно побачена сцена враз обернула її невиразні здогади на цілком певну й дуже прикру підозру.
Луїза відчула якусь полегкість аж тоді, коли із заростей акації, там, де зникли ті двоє, показався інший вершник, а ще більшу — коли побачила, що він повернув на стежку до гасієнди, і, піднісши до очей лорнет, упізнала в ньому Зеба Стампа.
Обличчя молодої креолки враз проясніло, майже повеселішало. Поява щиросердого й чесного мисливця здалася їй добрим знаком.
— Ось кого мені так бракувало! — радісно вигукнула вона. — Він однесе мою записку, а може, й скаже мені, хто та жінка. Він же напевне зустрівся з нею по дорозі. Оце й дасть мені змогу повести розмову так, щоб Зеб ні про що не здогадався. Після всього, що сталося, я мушу бути обережна навіть з ним. О Боже! Хіба б я отак крилася, коли б знала, що й в і н прихильний до мене! Ота його байдужість — вона ж просто образлива! І це до мене, до Луїзи Пойндекстер! Ну ні! Якщо так триватиме й далі, я вирвуся з цих тенет, нехай… нехай навіть це розіб'є мені серце!
Мабуть, зайве пояснювати, що тим, чия прихильність так багато важила для дівчини, був аж ніяк не Зеб Стамп. А от дальша її мова вже була звернена до старого мисливця, що на той час спинив свою кобилу перед гасієндою.
— Любий містере Стампе! — вітав його дзвінкий голос, який йому так приємно було чути. — Як я рада вас бачити! Злазьте з коня і йдіть сюди. Я ж знаю, ви звичний до крутосхилів і не зупинитесь перед якимись там кам'яними сходами. А краєвид, що відкривається з цієї вершини, буде вам винагородою.
— На тій вашій вершиш є й кращий вид, і, щоб побачити його, Зеб Стамп ладен вилізти хоч на димар пароплава. Це ви самі, міс Луїзо. Зараз іду, ось тільки поставлю свою стару худобину, це всього хвилечка — і коза хвостом крутнути не встигне. Ворушись, старенька! — злізши з сідла, звернувся він до своєї кобили. — Чого хнюпишся? Ходімо, і, може, Плутон пригостить тебе на сніданок кукурудзою.
— Ого-го, мас' Стампе! — озвався й сам чорний кучер, з'являючись
