Принц і злидар - Марк Твен
— Викиньте це старченя на вулицю і проженіть по всьому місту канчуками. Негідник кращого не заслуговує.
Охоронники кинулись виконувати наказ, але Том Кенті владно спинив їх.
— Назад! — гукнув він. — Хто його торкнеться, заплатить головою!
Лорд-протектор розгубився вкрай.
— Чи добре ви шукали? — спитав він лорда Джона. — А втім, не варто й питати. Адже ж це просто неймовірно! Нема нічого дивного, коли пропадає якась дрібниця. Але як могла загубитися така велика річ, як державна печатка Англії, масивне золоте кружало…
Том Кенті, сяючи очима, крикнув:
— Чекайте! Яка вона? Кругла? І важка? І на ній вирізьблені якісь літери? Так? Ну, тепер я знаю, що це за велика печатка, яка завдала вам стільки клопоту й мороки. Якби ви раніш сказали мені, що воно таке, то одержали б її ще три тижні тому. Я знаю, де вона лежить, тільки не я перший поклав її туди.
— А хто ж, ваша величність?
— Той, хто стоїть перед вами, — законний король Англії. І він сам скаже, де вона лежить, тоді ви повірите, що він знав це давно. Подумай, мій королю, напруж свою пам'ять! Це було останнє, що ти зробив, перш ніж вибіг у моєму дранті з палацу, щоб покарати солдата, який мене образив.
Запанувала гробова тиша. Всі втупили очі в невідомого хлопця. А він стояв нахмурений, з похиленою головою. Він рився в пам'яті і серед безлічі нікчемних споминів силкувався вловити одну важливу дрібницю, в; д якої залежало все його життя: згадає — сяде на престол, а ні — то лишиться назавжди злидарем, покидьком… Летіла мить за миттю, пливли хвилини, а хлопець усе думав і мовчав. Аж от, важко зітхнувши, він повільно похитав головою і вимовив розпачливо, тремтячими губами:
— Я пригадав увесь той день, але, де подів печатку, не знаю.
Він помовчав трохи, потім підвів очі і сказав з лагідною гідністю:
— Мілорди і джентльмени! Якщо ви хочете позбавити прав свого законного, монарха тільки тому, що він не може дати вам зараз цього доказу, то хай буде по-вашому. Я тут безсилий. Але…
— Та це ж безумство! — скрикнув Том Кенті, охоплений жахом. — Почекай! Подумай! Не здавайся! Ще не все пропало! Слухай, що я тобі казатиму, стеж за кожним словом. Я нагадаю тобі все, що. сталося того ранку, все як було. Ми розмовляли, я розповідав тобі про своїх сестер — Нен і Бет — ну от, пригадуєш? Гаразд! І про свою бабу і про те, як граються хлопці з Смітного двору, — ти й це не забув? Чудово! Ти тільки слухай і помалу все згадаєш. Ти дав мені їсти й пити і з королівською делікатністю відіслав слуг, щоб мені не соромно було перед ними за свої манери — ага, ти й це пам'ятаєш!
Поки Том перелічував усі ці подробиці, а другий хлопець на знак згоди кивав головою, присутні остовпіло дивилися на них. Усе це було так схоже на правду, але як могла зав'язатися ця неймовірна дружба між принцом і злидарем? Ніколи ще люди не були такі розгублені, приголомшені й зацікавлені, як зараз.
— Ради забави, ми помінялись одягом. Потім стали перед дзеркалом і враз помітили, що ми так схожі один на одного, наче й не переодягалися… ну, пам'ятаєш? Потім ти помітив, що солдат ушкодив мені руку — дивись, я й досі не можу писати нею, пальці не згинаються. Тоді ти схопився і, поклявшись помститися за мене, побіг до дверей; та штука, що ви її звете печаткою, лежала на столі, — ти схопив її по дорозі і, шукаючи, де б її покласти, побачив…
— Стривай! Годі! Я згадав! — схвильовано вигукнув маленький обірванець. — Йди, мій добрий Сент-Джон, у рукавиці міланського панцира, що висить на стіні, ти знайдеш печатку!
— Так, ваша величність, так! — вигукнув Том Кенті. — Тепер корона Англії твоя, і тому, хто здумає змагатися з тобою за неї, краще б родитися німим. Мерщій, мілорд Сект-Джон! Лети на крилах!
Усі посхоплювались на ноги, не тямлячи себе від хвилювання. Внизу і на помості стояв такий страшенний гамір, що ніхто нічогісінько не чув, крім того, що кричав йому на вухо сусід або що він сам кричав сусідові. Час летів непомітно. Нарешті по собору прокотився шепіт, і на помості з'явився лорд Сент-Джон, тримаючи високо над головою велику державну печатку. Розлігся оглушливий крик:
— Хай живе справжній король!
Кілька хвилин собор дрижав від привітальних криків і громової музики; в повітрі знявся вихор білих хусточок. А обірваний хлопець — віднині перша особа в Англії — стояв посеред помосту, гордий і щасливий, оточений васалами, що опустились перед ним на коліна.
Потім усі попідводилися, і Том Кенті вигукнув:
— А тепер, мій королю, візьми назад свої королівські шати і віддай бідному Томові, покірному слузі твоєму, його лахміття!
Лорд-протектор сказав:
— Хай малого негідника роздягнуть і кинуть у Тауер.
Але новий, справжній король промовив:
— Ні, цього я не дозволю. Якби не він, я не одержав би свою корону. Ніхто не сміє його кривдити. А тобі, мій любий дядю, лорд-протектор, соромно бути таким несправедливим до цього бідного хлопця — адже ж я чув, що він зробив тебе герцогом (тут лорд-протектор спалахнув). А що він не був справжнім королем, то й гучний титул твій нічогісінько не вартий. Завтра ти проситимеш у мене через його посередництво ствердити тебе в цім званні, а інакше лишишся простим графом, а не герцогом.
Після такої догани його світлість герцог Сомерсетський вирішив, що краще відійти трохи назад. А король повернувся до Тома і сказав йому ласково:
— Мій бідний хлопчику, як це ти згадав, куди я сховав печатку, коли я й сам про це забув?
— Ах, мій королю, це було легко, бо я не раз її вживав.
— Вживав її і не міг сказати, де вона?
— Та я не знав, чого вони шукають, ваша величність. Вони мені не казали, яка вона на вигляд.
— А для чого ж ти її вживав?
Щоки в Тома густо почервоніли; він опустив очі додолу і мовчав.
— Та ну, кажи ж, голубчику, не бійся! — заспокоював його король. — Для чого вживав ти державну печатку Англії?
Том вагався з хвилину і, нарешті, сконфужено промовив:
— Я розбивав нею горіхи.
Бідне хлоп'я! Навколо розлігся такий вибух реготу, що воно ледве встояло на ногах. І якщо в кого ще лишалася непевність у тому, що Том Кенті не був монархом Англії, то ця відповідь розвіяла всі сумніви.
З Тома зняли розкішну
