Джури козака Швайки - Володимир Григорович Рутковський
Демко збирався було підсобити дідові, проте той відмовився:
- Ще порвеш мені все к бісовій матері. Іди он, може, добрі люди якусь іншу роботу загадають.
Добрі люди на роботу були щедрі.
Не минуло й хвилини, як Демко вже стояв у човні-душогубці і відштовхувався здоровенною тичкою.
Невдовзі прибули й воронівці. Жваві, засмаглі, як днища казанів. Схоже, їм тут подобалося не менше, ніж дідові Кібчикові.
Лесь Одуд, уздрівши діда з Демком, весело загорланив:
- О, нашого куреня прибуло! Тільки чого ви зразу до подолян, а не до нас завернули?
- Та ви ж заховалися так, що вас годі й відшукати, - замість діда відказав Вирвизуб. - А ми гостинні, людей аж на шлях виходимо зустрічати.
Лесь Одуд хотів щось на це зауважити, проте Василь Байлемів його зупинив:
- Годі! І так припізнилися. До роботи, хлопці!
А дід Кібчик уперше за багато років перестав бурчати. Він не відривався від плетіння невода. Гарно виходило, аж самому подобалося. Дід і незчувся, як тихенько замугикав: «Ой, у лузі калина…»
А з річки, що за очеретами, долинали веселі голоси й метушня.
- Тягни, хлопці! - надривався Байлем. - Гей ти, подоляк, як тебе?
- Оверко. А що?
- Не підходь так близько до нього. Це ж тобі осетер, а не карась!
Проте було вже пізно. Пручаючись, осетер так ляснув одного з Вирвизубових братчиків, що той відлетів на грузьку мілину. А коли отямився, то заборсався не згірш від того, хто його туди послав.
- Га-га-га! - зареготав Левко Заярний. - Було два осетри, стало три. Може, на тебе теж сіть накинути, чи виберешся й так?
- Та якось сам виберуся, - зніяковіло відмагався ошелешений Оверко.
Рибалки захопилися так, що й про обід забули. Лише перехопили трохи з того, що було під рукою, і знову полізли у воду.
- Діду! - гукав Заярний. - Кидайте свій невід та йдіть до нас! Вода ж тепла, як парне молоко!
- Мені й тут непогано, - відказав дід Кібчик.
Проте сонце припікало так, що він змушений був із своїм начинням перебратися у холодок. І там дід знову заходився мугикати пісню про калину, що росла у лузі. Це була чи не єдина пісня, яку дід Кібчик пам’ятав з часів своєї молодості.
- Ого, скільки наловили! - вражено вигукнув Вирвизуб, коли під вечір повернувся із степу. - Далеко моїм до вас. Слухайте, воронівці, може, надалі рибалитимемо разом?
- Ми що, ми не проти, - висловив думку воронівців Байлем. - Риба любить, аби за нею гуртом ганялися.
- Воно й правда, - згодився Вирвизуб. - Усі люблять, аби за ними ганялися гуртом. Навіть ординці. А у вас, діду, як ідуть справи? Сіть уже готова?
- Гей, то тільки стріли в небо швидко випускають, - відказав дід Кібчик. - А добру річ роблять не один день. - Він зиркнув у Вирвизубів бік і за питав: - Що, погано полювалося?
- І не кажіть, - зітхнув Вирвизуб. - Чогось звіри на геть розбіглася. А тут ще й татарва заворушилася. Визирає то там, то тут. І щезає, бо ж нас п’ятеро було.
- Воно то так, - згодився дід Кібчик. - Татарва - то птиця сторожка. Особливо, коли їх мало.
Під сутінки дід перестав мугикати пісню про калину. Глибокі зморшки пролягли між його настовбурченими бровами. Дід Кібчик про щось думав. І що нижче сповзало сонце, то задумливіший він ставав.
«Воно, звісно, воронівці мені куди ближчі, ніж оці ось подоляки, - міркував дід. - Але нашим аби тільки гигикати… От якби з ними був ще й Швайка - отоді інша справа. Тоді з радістю пристав би до їхнього гурту. Але ж Швайки немає… А Вирвизуб, судячи з усього, хлопець серйозний… Та чи потрібен йому такий старий пеньок, як я?»
Сонце вже заходило за очерети, коли рибалки врешті вийшли на сушу і заходилися варити юшку. Дід Кібчик дивився-дивився, як вони це роблять, тоді не витримав і сказав:
- Ану, геть від казана! Тільки добро переводите. І сам заходився біля багаття.
Вирвизуб з товаришами їли так, що аж за вухами лящало.
- М-мм, - тільки й спромігся сказати Вирвизуб. - Ну, дід, ну, чародій!
- Мій дідо ще й не те вміють, - з гордістю пояснював новому товариству Демко. - Вони все вміють. І борщ, і кашу…
- А як же баба? - поцікавився Вирвизуб, полюючи за сомиковою головою. - Дід її що - до печі не допускає?
- Немає в мене баби, - спохмурнів дід Кібчик. - І доньки немає. Всіх проклятий ногаєць порішив. Залишилися ми удвох з Демком.
За казаном запала мовчанка. На якийсь час рибалки перестали працювати ложками.
- Воно звісно…- сказав Мацик. - Кожна хата, бач, постраждала від ординця. Що у вас на Сулі, що у нас на Поділлі.
- На ординця жалієшся, а сам чкурнув від ляха, - під’юджував його Оверко.
- Бо лях, аби ти знав, не кращий від татарина. Або й ще гірший. Ординець, бач, шаблюкою голову знесе, а лях до горлянки пазурі тягне… Ет, і коли це закінчиться?
Вирвизуб випнув круті вилиці.
- Нічого, - сказав він. - Колись терпець та урветься нашому братові. Он татарва теж зранку до ночі стояла над душею. Доки не дали їм гарного чосу над Синіми Водами.
Про велику битву над Синіми Водами знали майже всі подоляни. Три татарські орди, що кочували між Дніпром та Дунаєм, вирішили покарати як подолян, так і волинян з галичанами та киянами, які відмовилися платити їм данину, заведену ще за Батиєвих часів. Тож біля річки з такою мирною назвою стрілися з наспіх зібраними українськими поселянами та військом великого литовського князя Ольгерда, яке прийшло їм на поміч. Розбилося тоді ординське військо об український та литовський мур на друзки і покотилося назад, аж до Чорного моря…
- От би й нам так, - мрійливо зітхнув Василь Байлемів.
- Скажеш таке, - заперечив рудий Мацик. - То ж, може, ті татари були як татари. Вони, кажуть, вимагали лише десяту частку. А нинішні татари не такі. Їм не десята частка потрібна, вони на наших людей, мов на звірину, полюють!
- Всі вони однакові, - не погодився Байлем. - Що ті, що ці. Та я не про це. Тоді, кажу, з нами був князь Ольгерд. Хоч і не з нашої землі, проте нашою мовою балакав і віру нашу поважав. А зараз хто людей
