Двоє над прірвою - Володимир Кирилович Малик

Колія пішла вгору, на підйом. Швидкість почала зменшуватись.

І тут з лісу кількома вогнистими струменями вдарили автомати.

Володя схопив Таню попідруки, рвучко відкинув від борту в протилежний куток кузова, приліг з нею поруч, затуливши собою від куль, що в кількох місцях розпанахали брезент.

— Володю, ти що? — Таня намагалася випручатися, підвести голову, але його важка рука притискувала її плечі донизу. — Що трапилося?

— Лежи! Не піднімайся! Польські партизани обстрілюють ешелон!.. А куля не розбирається, хто свій, а хто чужий!..

Німці теж відповіли вогнем — автоматним і кулеметним. Ця перестрілка тривала зовсім недовго, якихось півхвилини, стихла так же раптово, як і почалася.

Поїзд зі стукотом, мов нічого й не трапилося, далі відміряв кілометри.

— Ну, здається, пронесло, — з полегшенням сказав Володя і підвів голову. В брезенті зяяло кілька дірочок. — Молодці, польські партизани! Трохи полякали фриців! Але було б погано, коли б їхні кулі та зачепили нас!

— Дякуючи тобі, пронесло… А могло б і зачепити, — погодилася Таня і, підвівшись, поправила на собі одяг. — От тільки хочу зауважити…

— Що?

— Що дієш ти стереотипно.

— Тобто?

— Ну, як же… Ніну Бережну, коли ніс до літака, схопив на руки. Мене теж без зайвої церемонії схопив, замалим не задушив…

Володя усміхнувся і легенько обняв дівчину за плечі. Дивачка! Що вигадала! Ніну Бережну згадала… І, здається, ревнує до загиблої? Але якщо ревнує, то…

Він перестав посміхатися і пильно глянув на неї. У напівтемряві, бо крізь щілини мало пробивалося під брезент скупого вечірнього світла, побачив невеличку постать, великі допитливі очі, що дивилися на нього знизу вгору, і розкуйовджений, як у якого-небудь хлопця-бешкетника, білявий чуб, що вже почав відростати. І тут раптом до кінця усвідомив, що перед ним дівчина. Дівчина! Не хлопчина, не підліток, на якого Таня скидалася, а дівчина. Доросла і гарна.

Спочатку він хотів відповісти, що інакше поводитися з дівчатами не вміє, що, мовляв, не навчився, бо ніколи було. Але тепер почав у думці підшукувати іншу, більш делікатну, необразливу відповідь.

Однак нічого сказати не встиг. Таня втягнула в себе повітря і запитала:

— Ти нічого не чуєш? Щось горить!.. Мовби фарба чи бензин…

Володя теж почув запах диму.

— Справді… Ану, гляньмо! — він просунув у щілину голову і відразу ж скрикнув: — Танго, на нашій платформі горить передня машина! Мабуть, кулею пробило бензобак… Вогонь ось-ось перекинеться до нас!

Таня відхилила край брезенту, виглянула й собі. І не побачила ні паровоза, ні передніх вагонів — їх закрило бурхливе вируюче полум’я. Вона сплеснула руками.

— Що ж нам робити, Володю?

— Тікати! Стрибати, поки не пізно!

— Стрибати? На ходу?! Я боюся!

— Ти що? З літака ж стрибала!

— Там я мала парашут.

— Ну, не горіти ж нам тут живцем! Та й німці нас схоплять, коли поїзд зупиниться. Вони вже, мабуть, помітили пожежу… Окрім того, якщо вогонь перекинеться далі, можуть вибухати снаряди в танках. Аварія неминуча. Зволікання — смерті подібне! Злазьмо! Швидше!

Володя схопив рюкзак, допоміг Тані спуститися вниз. Коли вилізли з-під брезенту, їм в обличчя війнуло жаром. Вогонь розгорався все дужче. Ось-ось могла спалахнути й друга машина, що більше доби давала їм гарний притулок. У ній міг вибухнути бензобак…

Тримаючись однією рукою за поручень, Володя другою рукою підтримував Таню.

— Стрибай!

Дівчина зажмурила очі.

— Боюся!

— Стрибай, кажу тобі! Ну! — Він з силою відірвав її руки від поручня. — Вибирай чисте місце і котися клубком!

— Боюся!

Тоді він штовхнув її вниз і сам стрибнув слідом за нею.

В груди дмухнув пругкий потік зустрічного вітру. Потім — удар об землю, і він стрімголов покотився по крутому відкосу. Коли підняв голову, поїзд уже промчав повз нього і зникав за горбом. І тільки вогненний стовп ще довго вирував удалині, прорізуючи багряним світлом темніюче небо.

3

Чотири доби голодні, змучені, мокрі, бо вже не раз за цей час їх періщили дощі, продиралися вони лісами на схід. Точно визначити напрям було ніяк, і на п’ятий день, обминаючи села, хутори, містечка, щоб не наткнутися на поліцію, опинилися в горах.

Володя зрозумів, що це Татри. Йти стало важче: доводилося перетинати незчисленні кряжі й долини, глибокі рівчаки і яри. Все дужче допікав голод. Морква зів’яла, присохла, стала цупкою і несмачною, мов підошва, але й вона закінчилася.

Таня пристала зовсім. Пізно ввечері, знеможена, сіла під горою на землю, сперлася спиною на стовбур дерева і тихо промовила:

— Все, Володю… Сил більше немає… Залиш мене тут… Іди сам…

Володя сів поряд з нею, обняв за плечі, поклав її голову собі на груди, почав утішати:

— Бідненька, не говори так. Відпочинь трохи — і підемо далі… Залишилось двісті чи триста кілометрів. То невже ж ми їх не подолаємо? Десь у горах знайдемо хутір, зайдемо до якого-небудь газди — попросимо їсти…

Не помічаючи того, він гладив гарячою долонею її волосся і худенькі плечі, а вона беззвучно плакала. їй було добре у нього на грудях — від них ішло тепло, і руки його здавалися їй ніжними, і спокійний юнацький голос лягав на серце лагідно, мов то був голос матері.

Однак він не переконав її.

— Я не подолаю тих кілометрів… І тобі заважатиму… Йди сам…

— Я нестиму тебе…

— Скільки ж ти можеш мене пронести?.. Ну, кілометр, ну, два… А далі?.. Ти ж сам кажеш — їх двісті чи й триста…

Він згадав, що останню морквину з рюкзака переклав собі в кишеню і беріг, як НЗ. Тепер дістав, обчистив кинджалом, вклав їй у руку.

— Їж!

Таня слабо похитала головою.

— Я вже не можу дивитися на неї…

— Їж! — повторив він і міцно пригорнув дівчину до грудей.

Вона слухняно, мов дитина, почала хрумати. А ковтнувши через силу, принишкла і незабаром заснула. Та спала недовго — півгодини чи годину. Потім злякано кинулась:

— Де ми? Чому сидимо?

— Зараз підемо. Відпочили трохи — і в путь. — Володя підвівся і подав їй руку. — Вже сходить місяць, і йти буде веселіше…

Він пішов попереду. Ступав обережно, щоб жодна гілочка не тріснула під ногами, кущі розгортав, щоб не шелестіли… Перевалили через гребінь гори й почали спускатися пологим схилом. Йти стало легше. Крізь густі крони буків де-не-де проривалося місячне сяйво, і в лісі стояла якась незвичайна тривожно-голубувата імла.

Незабаром вийшли на чималу галявину й зупинилися.