Вершник без голови - Майн Рід

З цими словами майор залишив наполоханого німця і швидко вийшов надвір, де вже були обидва супротивники, що вийшли різними дверима перед тим.

Обердоффер не довго стояв на посипаній піском підлозі свого бару. Майже в ту мить, як майор зник за надвірними дверима, німець зачинив за собою внутрішні, і порожній бар, з його яскравими лампами, барвистими пляшками й дорогими дзеркалами, поринув у тишу, серед якої чути було тільки цокання кришталевого годинника.

Розділ XXI

ДУЕЛЬ МІЖ ЧОТИРЬОХ СТІН

Залишивши бар, майор більше не втручався у приготування до поєдинку. Йому, командирові форту, не годилося сприяти дуелі й навіть наглядати, щоб було дотримано правил. Та молодші офіцери охоче перебрали цю справу на себе й одразу ж заходились визначати умови.

Це не забрало багато часу. Про все головне вже домовились, лишалося тільки доручити комусь із присутніх ударити в дзвін, який мав стати сигналом до початку двобою. Це також не становило труднощів, бо, зрештою, було однаково, хто дзвонитиме. Навіть дитина могла дати сигнал до тієї кривавої сутички.

Коли б якийсь чужинець випадково опинився в ту хвилину на так званій «площі» перед готелем «Напоготові», він навряд чи й збагнув би одразу, що там діється. Ніч стояла досить темна, проте можна було розгледіти юрбу людей коло готелю, переважно військових, бо до офіцерів, що вийшли з бару, приєднались інші, а також і вільні від варти солдати: довідавшись, що на площі сталася якась пригода, вони поспішили з форту туди. Прибігли й сяк-так одягнені жінки — дружини солдатів, пралі, «сеньйорити» сумнівної репутації — і розпитували тих, що випередили їх, чого зчинилася вся та буча.

Всі розмовляли пошепки. Було відомо, що на площі присутні командир форту та інші офіцери, і це стримувало тих, хто, може, й хотів би погаласувати.

Юрба, що отак самопливом зібралася на площі, стояла не перед самим готелем, а на відкритій місцині, ярдів за десять від будинку. Проте всі очі дивилися туди з такою напруженою увагою, з якою дивляться лише на захопливе, надзвичайне видовище. Усі стежили за двома чоловіками, що стояли біля протилежних кінців масивної дерев'яної будівлі, де містився готельний бар, що, як уже сказано, мав двоє дверей.

Хоч тих двох розділяли важкі, збиті з колод стіни і вони не бачили один одного, проте рухи їхні були однакові, неначе обидва діяли за спільною нечутною командою. Кожен стояв біля вхідних дверей бару, з яких лилося яскраве світло, падаючи широкими скісними смугами на грубу рінь біля будинку, — але не проти дверей, а ледь збоку, осторонь від світла. Обидва трохи нахилилися вперед — наче бігуни перед змаганням, готові в першу-ліпшу мить зірватися з місця. Обидва невідривно дивились у двері, всередину бару, звідки чулося лише цокання годинника. Весь їхній вигляд виразно промовляв: вони чекають тільки умовного сигналу, щоб ускочити туди.

Про те, що їхні наміри дуже серйозні, неважко було здогадатися й ще з деяких ознак. Обидва стояли в сорочках, без капелюхів і не мали на собі нічого такого, що могло б якось зв'язати їхні рухи, а на обличчях у них була написана непохитна рішучість; така ж рішучість проглядала і в їхніх позах.

Та щоб зрозуміти їхні наміри, не треба було довго міркувати. Навіть чужинець, випадково опинившись на площі, враз збагнув би, що тут ідеться про життя і смерть. Міцно затиснуті в руках супротивників зведені револьвери, напружені пози, сторожке мовчання юрби глядачів і зосереджена увага, з якою всі дивилися на двох чоловіків перед дверима, краще від будь-яких слів говорили про страшну небезпеку, яка була в тому, що робили ці двоє, а коротше кажучи — про те, що їхній поєдинок міг закінчитися тільки смертю!

Так тривало аж до вирішальної хвилини. Супротивники стояли, не спускаючи з ока дверей, у які кожен з них мав зайти, — можливо, то були двері в небуття. Обидва чекали сигналу, щоб переступити поріг і кинутись у бій, що неминуче мав урвати життя одному з них, а може, й обом.

Вони чекали не загальновідомої фатальної команди «Готуйсь! Стріляй!» Ні, сигнал було вибрано інший, і нарешті він пролунав.

Чийсь гримкий голос коротко гукнув:

— Дзвони!

Коло обпиляного стовбура дерева, на якому висів готельний дзвін, можна було розгледіти три-чотири темні постаті. Почувши наказ, вони враз заворушились і водночас із тим, як звелися й сіпнулися їхні ледь помітні в темряві руки, розлігся лункий удар дзвона. Той дзвін, що його досі чули тільки з радісної нагоди, коли він скликав людей на весілля, які символізують продовження життя, тепер лунав для всіх провісником смерті.

Довго дзвонити не довелося. Ще не відбринів перший удар дзвона, а люди, приставлені до нього, вже побачили, що їхні послуги більше не потрібні. Супротивники стрімголов кинулись у двері, наступної ж миті почувся різкий тріск пострілів та брязкіт розбитого скла, і люди коло дзвона, розваживши, що гомону й так задосить, покинули мотузку й разом з усіма почали дослухатися до того, що діялося в барі.

Ніхто, крім самих супротивників, не бачив, як відбувалася ця дивна дуель. З першим же звуком дзвона вони зникли за дверима. Жоден не затримався й на мить — це означало б показати себе боягузом. Адже на них дивилося близько ста очей, і всі глядачі знали умову дуелі: стріляти лише тоді, як перейдено поріг.

Тільки-но суперники опинилися всередині, поєдинок розпочався. Пролунали перші постріли, і приміщення оповив дим. І той, і той лишилися на ногах, хоч обидва були поранені. Притрушену білим піском підлогу забарвила кров.

Удруге вони вистрілили також майже воднораз, але вже навмання, бо не бачили один одного за димом.

Потім ляснув ще один постріл, одразу ж за ним — ще один, і запала тиша. Перед тим було чути, як супротивники тупають по підлозі. Тепер замовк і цей звук.

Тиша тривала. Може, вони застрелили один одного і обидва були вже мертві? Ні. Ще два майже одночасні постріли сповістили, що супротивники живі. А та пауза виникла через те, що вони якийсь час не могли розгледіти один одного крізь дим і стояли, вичікуючи. Жоден не озивався й не ворушився, щоб не зрадити себе звуком.

Потім знов запала така сама тиша, але цього разу ще триваліша.