Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

У стайнях Кортéсіо Вірна Смерть змусив мене проїхатися верхи на всіх конях, а сам уважно придивлявся і прицінювався. Зрештою, покладаючись на своє чуття, він відкинув усіх запропонованих нам коней.

— На вигляд вони набагато кращі, ніж насправді. Але через кілька днів їх довелося б кинути. Ми купимо он ту світло-гніду пару жеребців. Хоча вони і не молоді, зате коштують дешево.

— Але ж це не верхові коні, а шкапи для повозів! — з образою вигукнув Кортéсіо.

— Вибачте за різкий тон, сеньйоре, але ви в конях нічого не тямите. Ці жеребці знають прерію, просто побували в поганих руках. Вони не задихнуться і не впадуть мертвими від тривалого скакання. Їх ми й візьмемо, сперечатися тут нема про що, вирішено!

Через тиждень після цих подій п’ятеро вершників, четверо білих і один чорношкірий, мчали по місцевості, де проходить південна межа між техаськими округами Медина і Ворд[54]. На чолі кавалькади були двоє білих, одягнених майже, як близнюки, тільки одяг молодшого був трохи новішим, ніж у старшого, схожого на живий скелет. Їхні світло-гніді жеребці бігли жвавою риссю і час від часу весело пофоркували, немов давали зрозуміти, що довгий виснажливий біг для них не проблема. У наступній парі легко було впізнати батька й сина. Їхні міцні тіла обтягував також однаковий одяг, але не шкіряний, а вовняний. На головах у них були широкополі фетрові капелюхи, а зі зброї була рушниця, ножі і револьвери. Жилавий негр, який супроводжував білих вершників, був одягнений у легкий і зручний костюм із темного полотна, над його кучерями стримів блискучий циліндр, у руках він тримав дубельтівку, а за пояс заткнув мачете — довгий шаблеподібний ніж, яким користуються в Мексиці.

Читач уже вгадав імена перших вершників: Вірна Смерть, Лянґе з сином і я. Негр — то слуга Кортéсіо, той самий, що в пам’ятний вечір відчинив нам двері. Вірній Смерті знадобилося три дні, щоб одужати від травми, якої він зазнав таким сміховинним способом. Я підозрював, що він трохи соромиться усієї цієї історії. Дістати рану в бою — почесно, але впасти під час танцю і від того зазнати серйозних пошкоджень — ситуація вкрай неприємна для справжнього вестмена, тож мій товариш неабияк переймався із цього приводу. Йому явно боліло значно більше, ніж він показував, інакше б він не змусив мене чекати аж три дні. А з того, як часто посмикувалося його лице в дорозі, я розумів, що біль не минув.

Сеньйор Кортéсіо, дізнавшись, що обидва Лянґе вирушають у дорогу разом з нами, прийшов до нас в останній день нашого перебування в Ла-Ґранж і попросив взяти з собою свого слугу Сема.

Зізнаюся, що це прохання нас насторожило, тим більше, що далеко не кожен захоче кілька тижнів поспіль їхати поряд з якимось незнайомим негром. Але Кортéсіо розвіяв наші сумніви, пояснивши, що отримав із Вашингтона дуже важливе повідомлення, яке треба терміново передати далі в Чіуауа. Він доручив би й нам того листа, але йому обов’язково потрібна відповідь, яку ми вже не змогли би привезти йому. Тож довелося обрати посланця, а ніхто не впорається з дорученням краще, ніж Сем, відданий слуга, який чеснотами переважав не одного білого. Сем уже багато років служить своєму панові вірою і правдою, не раз переходив кордон, а також мужньо терпів труднощі небезпечної подорожі. Сем не буде для нас тягарем, запевняв нас Кортéсіо, навпаки, він може стати корисним, бо характер має поступливий, слухняний, він завжди готовий прислужитися.

Ми погодилися на прохання мексиканця і не пошкодували. Ще багато років тому Семові доводилося переганяти по Мексиці стада худоби, і відтоді він чудово їздив верхи. Ввічливий і послужливий чорношкірий, здається, симпатизував мені і кидався допомагати в усьому, до чого б я не взявся.

Вірна Смерть вважав, що шукати сліди Ґібсона в прерії — це марна трата часу: ми знали, куди попрямував останній загін добровольців, що його вислав Кортéсіо на допомогу Хуаресові. Тому вестмен вирішив не повторювати їхній шлях, а найкоротшою дорогою вийти до Ріо-Нуесес біля Орлиної ущелини, де, як він був переконаний, добровольці мали пройти обов’язково. Слід було поспішати, бо шахрай сильно випередив нас; мені не вірилося, що ми зуміємо наздогнати його, але Вірна Смерть заспокоїв мене, сказавши, що в тих місцях неспокійно і не всюди мексиканські новобранці зможуть проїхати без побоювання, тож їм доведеться уникати поселень і часто робити великий гак. У нас же не було причин петляти й ховатися, тож неважко буде надолужити згаяний час.

За шість днів ми зуміли подолати двісті миль, у що ніхто, крім Вірної Смерті, не повірив би, дивлячись на наших коней. Потрапивши у прерії, коні як переродилися. Свіжа трава й повітря, степовий простір, рух додали їм сил. Вони бадьоро бігли, оживаючи на очах, і, здавалося, молодшали. Вірну Смерть просто розпирало від гордощів: його «кінське чуття» і цього разу не підвело.

Ми минули Сан-Антоніо, перетнули навпростець округ Медина[55]. Спочатку наш шлях вів до Ріо-Леона, головної притоки річки Фріо, що неподалік від місця впадання Тарки-Крік у Ріо-Нуесес. У тамтешній місцевості вода траплялася все рідше, натомість почалася найбільш депресивна територія техаської пустелі. Гора Леоне з фортом Індж біля її підніжжя залишилася на північний захід від нас, навряд чи Ґібсон і його супутники наважилися проїхати там, ризикуючи потрапити в поле зору військових. Тож ми сподівалися незабаром вийти на слід.

Територія, якою ми їхали, була надзвичайно добре пристосованою до швидкої їзди верхи. Рівна,