Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон

Канадські дикуші[28] стали для нас таким само звичним видовищем, як і комірцеві рябчики. Одного разу вони завітали до нас у табір, коли ми снідали. Роб називав їх «курчатами». Далі на південь їх іменують «дурними курями». «Дурні кури» — образна назва, яка допомагає відрізнити цих куріпок від їхніх родичок — «мудрих курей».

Часто чулися трубні звуки великого чорного дятла, або соснового півника, — представника швидше канадської, ніж гудзонської фауни. Одного разу, коли ми обідали, цей великий чубатий красень просто вразив нас.

— Клек-клек-клек, — задзвеніло в повітрі, почувся шум крил, і дятел опустився на дерево в нашому таборі. Видаючи трубні звуки, він пурхав з дерева на дерево з розпростертими крильми, ніби величезний чорний метелик із білими зірками на крилах.

— Клек-клек-клек, — озивалося луною з іншого берега.

Дятел літав і сурмив, немовби не помічаючи нас. Були в його співі відгуки звичних дятлових нот, було щось і від весняної пісні золотого дятла. Я дивився на величезного чорного птаха, поки він не вирішив перебратися до іншого лісу. Це була моя перша зустріч із королем дятлів, і я мріяв познайомитися з ним ближче.

Невдовзі я знайшов вовчі сліди, за якими можна було судити, що у вовка, який тут пройшов, бракує на задній лапі двох середніх пальців. Схоже, він побував у капкані.

Самих вовків ми так і не побачили, але з деяких ознак їхнього перебування дещо з’ясували про їхнє харчування. На наш подив, вони вживали багато ягід, особливо мучниці. Знайшлися й свідчення того, що вовки скуштували лосиного м’яса.

Того ж вечора стався кумедний випадок із ласкою. Перед сном ми зібралися біля багаття. Раптом я виразно почув шерех листя.

— Хтось іде, — сказав я пошепки.

Усі затамували подих. Раптом із мороку вискочила сніжно-біла ласочка. Пребл із закладеними за голову руками лежав поблизу багаття. Ласка відважно[29] стрибнула йому на груди та заходилася озиратись навсібіч. Пребл миттю притис її правим ліктем до грудей і заніс над нею ліву руку. На жаль! Хто з мисливців не знає, якщо хапаєш ласку, а вона у відповідь спробує схопити тебе, то виявиться спритнішою.

— Попалася, — мовив Пребл і скрушно додав, — але першим попався я. О муки Мойсея! Негідниця встромлює зуби дедалі глибше!

Приглушене виття маленького дияволяти стихло тільки тоді, коли вкушений придушив звіра дужою лівою рукою. Але, поки в ній тепліло життя, ласка запекло впиналося зубами в палець Пребла.

Нам здавалося, що сутичка триває дуже довго. Пребл час від часу вибухав прокльонами, і тоді хто-небудь запитував:

— Пребле, як ви там поживаєте, ти й твоя приятелька?

За лічені хвилини все завершилося, але у звіряти від люті стався спазм щелепних м’язів, і мені довелося розімкнути йому щелепи силоміць, аби визволити Пребла.

Ласка тепер експонується в Американському музеї, а Пребл служить у департаменті сільського господарства, з ним усе гаразд.

Так минув місяць, і останній вечір збігся з традиційним святом сімейного вогнища — переддень Дня Всіх Святих. Цього святкового вечора ми голилися, милися, лагодили одяг. Вранці мала завершитися наша подорож.

ЗАВЕРШЕННЯ ПОДОРОЖІ

Особливо яскраво пригадується високий берег, порослий соснами та ялинами. Упевнено ковзає річковою гладінню човен, вода з усмішкою розступається перед ним — полишаємо останній табір, п’ятисотий за рахунком. Тане досвітній туман, річка зблискує в сонячних променях, ми обгинаємо останній із тисячі мисів, і вдалині маячить уже маленьке прикордонне містечко Лендінг — тепер воно уявляється нам столицею! «Енн Сетон» пристає до берега в тому самому місці, де шість місяців тому його було спущено на воду. Швидко змінюють одне одного клопоти й хвилювання, пов’язані з поверненням у великий світ, — листи з дому, телеграф, щире прощання з нашими сміливими лоцманами.

Тривалу подорож скінчено.

Звідтоді минуло чотири роки. З літами любов до подорожей не згасла в моїй душі, як не згасає вогонь, роздмуханий вітром. Вона стала моєю другою натурою. І розум, і серце кажуть мені: повернися, щоб побачити цей край знову. І за велінням серця я зберу сміливців, які кермували моїм утлим суденцем, і, якщо не забракне сили — ПОВЕРНУСЯ!

ДОДАТОК

Новий Північний Захід

— Подумаєш, кілька акрів снігової пустелі, — зневажливо кинув один легковажний французький дипломат, коли виявив, що Канаду назавжди втрачено для Франції.

З того часу ці несправедливі слова завдали чимало шкоди країні.

На загальну думку, у всій Канаді придатним для сільського господарства був лише південний край півострова Онтаріо Усі дуже здивувалися, коли переселенці обжили й долину Оттави. Район же Ред-Рівер взагалі вважався Арктикою.

Як же відокремити правду від вимислу? Як набути впевненості, що, вихваляючи новий район, не станеш винуватцем руйнації нових поселень? Як уникнути інших крайнощів — приховати правду про цей воістину обіцяний край?

Із вирубкою лісу літні заморозки на ґрунті припинилися. Теоретично їхня причина в наступному. Земля під густим рослинним покривом не поглинає належної кількості сонячних променів і не прогрівається на достатню глибину, але за орної обробки ґрунту вона накопичує досить тепла, щоб уникнути небезпечного промерзання. Правий я чи не правий, але у всіх країнах, які вирощують пшеницю, мороз відступив під натиском плуга.

Маємо право припустити, що сільськогосподарський розвиток району призведе до підвищення середньої літньої температури в цьому новому щасливому краї.

Наскільки мені відомо, літо тут майже таке, як у Манітобі. Ґрунти в основному родючі, рельєф рівнинний або трохи горбкуватий. Саме там росте чудовий будівельний ліс, який зберігає вологу в ґрунті, саме тут найкращі пасовиська.

Тривала зима, безумовно, серйозний недолік — мабуть, найсерйозніший, але наскільки мені відомо, і в Манітобі зима триває з кінця жовтня до початку квітня. Я не кажу про такий неврожайний рік, як 1907. Якщо судити по ньому, то всю Північну Канаду варто було б визнати непридатною для сільського господарства.

Як правило, річки в тутешніх краях розкриваються до 20 квітня, і земля вже готова до оранки.

Є в Північного Заходу ще один недолік, про який варто сказати прямо — так само як і про переваги краю, тому що безсовісна хвала є не меншим злом за безсоромну огуду. Влітку тут засилля комарів і ґедзів, але знову ж таки, їх не більше, ніж у Манітобі чи Міннесоті. Старожили цих місць виготовляють димокури, накомарники та, як на мене, майже не звертають уваги на шкідливих комах, але ж комарі — суща напасть для приїжджих.

В інші пори року ні комахи, ні якісь особливі захворювання не завдають