Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

відразу ж упав бич, зірвавши шмат шкіри з її голого плеча. Я здригнувся так, наче погонич ударив не її, а мене. А він наказав рабам зупинитись, зіскочив з коня й почав лаятися: мовляв, йому вже обридли лінощі цієї дівки, а що незабаром він однаково позбудеться її, то зараз поквитається з нею. Дівчина впала навколішки і, звівши руки, нажахано стала благати його, щоб він зглянувся, але погонич вирвав із рук рабині немовлятко, звелів товаришам по ланцюгу кинути її на землю, заголити й тримати, а сам заходився батожити, мов божевільний. Нещасна жалібно скрикувала під ударами, та коли один з чоловіків, що тримав жертву, одвернув голову, його теж жорстоко відшмагали за цей вияв людяності.

Всі прочани стояли, спокійно дивилися на це й обговорювали вправність ката-погонича. Змалку звиклі бачити навкруги рабство, вони так зачерствіли, що сцена катування не викликала в них інших зауважень. Ось до якого змертвіння людських почуттів призводить рабство! Адже прочани, будучи, по суті, добросердими людьми, нізащо не дозволили б нікому знущатися так, скажімо, з коня.

Мені хотілося зупинити катування й визволити рабів, однак я стримався. Я не мав права надто часто втручатися в чужі справи, щоб не зажити слави людини, яка зневажає закони й порушує права громадян. Усе-таки я твердо вирішив: якщо пробуду ще якийсь час на посаді прем’єр-міністра, то неодмінно скасую рабство і зроблю це так, щоб народові здавалося, ніби я виконую його волю.

Ми саме проїздили повз кузню; землевласник, що вже купив цю молоду жінку, перестрівши колону рабів за кілька миль звідси, тепер чекав тут, щоб зняти з неї кайдани. Коли її розкували, погонич та покупець засперечалися, хто має платити ковалеві. А жінка, тільки-но з неї зняли кайдани, ридаючи, кинулася в обійми того раба, що не міг. дивитись, як її катують. Він пригорнув жінку до грудей, почав цілувати її та немовлятко, зрошуючи обох сльозами. У мене виник здогад, я запитав і, як виявилось, не помилився: то була його дружина. їх силоміць розлучили; жінку потягли геть, вона пручалась і голосила, мов божевільна, поки не зникла з очей за закрутом дороги; та й потім до нас ще довго долинав її лемент. А чоловік та батько, який ніколи більше не побачить своєї дружини, своєї дитини? Як поводився він? Мені не стало сили дивитися на нього, і я відвернувся, проте знав, що повік не забуду цієї сцени; вона й досі стоїть перед моїми очима, змушуючи серце болісно стискатися.

Переночували ми в сільському заїзді, а прокинувшись і визирнувши у вікно, я побачив на дорозі лицаря в латах, позолочених вранішнім сонцем, і впізнав у ньому свого агента — сера Озану ле Кюр-Арді. Його фахом була чоловіча галантерея, зокрема збут циліндрів. Тулуб сера Озани ле Кюр-Арді захищав чудовий панцир — один з найкрасивіших, як на ті часи, але на голові, там, де мав сидіти шолом, красувався високий, як димар, лиснючий циліндр. Видовисько було, скажу вам, надзвичайно комічне! Та в цьому й полягав мій потаємний намір: звести лицарство нанівець, виставивши на загальний посміх, довівши його безглуздість. До сідла сера Озани було приторочено кілька шкіряних коробок з капелюхами; щоразу, перемігши якогось мандрівного лицаря, він брав з нього присягу служити мені вірою та правдою й завжди носити на голові циліндр. Я вдягся й вибіг надвір, щоб привітати сера Озану та довідатися про новини.

— Як торгівля? — спитав я.

— Лишилось, як бачите, тільки чотири коробки. Коли я виїздив з Камелота, їх було шістнадцять.

— Ваші подвиги гідні найвищої похвали, сер Озано. Де ви мандрували останнім часом?

— Я оце їду із Святої Долини, сер.

— А я прямую туди. Ну, як ведеться святій братії? Чи є там якісь новини?

— Є. І такі, що й не питайте… Ану, тримай коня, хлопче, нагодуй його як слід, і щоб овес був добірний, ясно? Веди його до стайні й май на увазі — я зайду перевірю… Сер, я привіз жахливі новини… А ці люди, певно, прочани? То й ви теж мене слухайте, люди добрі, вас це також стосується, бо ви не знайдете того, чого шукаєте, і на вас чекає гірке розчарування, — даю голову на відруб, якщо це не так! Сталося те саме, що й двісті років тому. Але тоді нещастя спіткало Святу Долину волею Всевишнього з причин справедливих і всім зрозумілих, а тепер…

— Чудодійне джерело висохло! — вихопився крик з двадцяти горлянок водночас.

— Ви вгадали, люди добрі, я саме хотів сказати це, але ви мене випередили!

— Невже знову хтось скупався?

— Є така підозра, але в це мало хто вірить. Подейкують, ніби причиною тут якийсь інший гріх.

— А як же ченці?

— Словами не. розкажеш. Джерело висохло дев’ять днів тому. Відтоді вони безнастанно моляться, голосять, ходять у веретищі й волосяницях, посипають голови попелом, весь час, удень і вночі, влаштовують процесії. Ченці, черниці і знайди так потомилися, що мову їм геть відібрало, і, не маючи сили молитися вголос, вони тепер розвішують молитви, написані на пергаменті. Врешті вони послали по вас, сер Хазяїне, покладаючи надії на вашу магію й чаклунство. Посильний мав наказ: як не Знайде вас, то щоб привіз Мерліна. Тож Мерлін сидить-там уже три дні й запевняє, що змусить джерело текти знову, навіть якщо для цього доведеться перекинути догори дригом усю землю й усі королівства на ній. Та хоч як він старається, хоч як несамовито кличе собі на поміч усі сили пекла, а проте вологи не з’явилося досі навіть стільки, скільки з’являється на мідному дзеркальці, коли подихати на нього, — як не зважити, звісно, на той піт, що ллється з чаклуна відрами від зорі до зорі від нелюдських його зусиль. Тож якщо ти…

Нам подали сніданок. Після сніданку я показав серові Озані слова, які написав на підшивці його циліндра: «Управління в справах хімії, лабораторний відділ, секція Д. Пххп. Надішліть два найбільших, два № 3 й шість № 4 разом з усім відповідним приладдям, а також двох моїх досвідчених помічників».

— Тепер, мій сміливий лицарю, — сказав я, — скачіть щодуху до Камелота, покажіть цей напис Кларенсові й скажіть, щоб він якнайшвидше надіслав усе, що тут Зазначено, до Святої Долини.

— Буде зроблено, сер Хазяїне, — відповів Озана й одразу ж рушив у дорогу.

Розділ XXII

СВЯТЕ ДЖЕРЕЛО

Прочани — люди. Якби вони не були людьми, то зробили б інакше. За плечима в них була довга й стомлива подорож, і тепер, майже дійшовши до своєї мети