Експансія-I - Юліан Семенов

— У Ріббентропа не було своєї розвідки.

— У нього був відділ досліджень, це те ж саме.

— Добре. Мета зустрічі? Чого треба добитися? Психологічні портрети моїх співрозмовників? Родинний стан? Друзі? Звички? Інтереси? Освіта?

— Ач, — посміхнувся незнайомий. — Бритва. До речі, мене звати Пол. Містер Пол Роумен.

— Дуже приємно. А мене — пан доктор Брунн.

— Ну, ти й сучий син…

— Та й ти велика скотина.

— Ненавидиш нас?

— Чесно говорити?

— А я зрозумію, якщо брехатимеш.

— Дуже люблю американців.

— Ніби не брешеш. Дивно.

— Саме тому я зробив усе, що міг, аби тільки зірвати переговори про сепаратний мир між генералом СС Вольфом і твоїм босом, Даллесом. Вам, американцям, було б дуже соромно, коли б GG обергрупенфюрер потиснув руку Даллесу при спалахах фотоапаратів світової преси. Краще вже до кінця стояти на своєму, ніж бути Іудою. Тирани викликають загострений інтерес, страх, ненависть, захоплення, заздрощі, здивування, але не презирство. Іуда — викликає.

— Бользен — твій псевдонім?

— Це моя справа. У тебе в руках архіви — шукай.

— Їдьмо на базар?

— Їдьмо.

— Тільки нічого не питимемо… О дванадцятій тобі треба бути в Ерла Джекобса, в ІТТ.

— З Кемпом?

— Ні, до Кемпа ти прийдеш об одинадцятій. Він сидить на другому поверсі, сімнадцята кімната, секретаря в нього немає. До речі, він один з тих двох, хто мене цікавить. З грудня сорок четвертого він був у вашій поганій резидентурі в Лісабоні. Ти подружися з ним, Бользен. Чи Брунн, як тобі зручніше… Він дуже велика паскуда, цей Кемп, який насправді Ріхард Віккерс, чи то майор, чи то підполковник, зі своєю жінкою живе сепаратно, вона спить з двома неграми в Лісабоні, дуже сексуальна, мабуть, маніячка, її сестра працювала з доктором Вестриком, є такий сучий син, який лизав зад Гіммлеру, був членом CG, а тепер видає себе за нашу людину, представляє інтереси ІТТ у Німеччині і бореться за демократію. Мене цікавить, чим займався цей самий Віккерс — Кемп до січня сорок п'ятого. Друзів у нього немає. Він нікому не вірить, жодній людині на світі. З аристократичної сім'ї, народився під Гамбургом, про родичів ми знаємо мало. Дуже часто бачиться з Ерлом Джекобсом. Теж бидло, наше бидло, але не краще за ваше. У сорок першому був проти того, щоб ми вдарили по Гітлеру. В сорок п'ятому кричав «ура» й надів військову форму, грабував разом зі своїм братом Німеччину. Правильно робив, тільки треба було трофеї передати країні, а не набивати свої кишені. Будь з ним обережний. Пильнуй.

Пол Роумен відчинив двері, вийшов перший, стукаючи важкими черевиками; по-хлоп'ячому прудко спустився вниз, швидко пішов вулицею, не обертаючись на Штірліца, повернув за ріг вулиці, там стояв голубий «форд».

Уже в машині Роумен сказав:

— Хорст Ніпс… Це ім'я тобі щось говорить?

— Республіканець? Працює у французькому банку?

— Він такий республіканець, як я нацист. До квітня сорок п'ятого він був помічником начальника відділу досліджень у Ріббентропа, займався Латинською Америкою. Це номер два. Сім'я живе в Аргентіні, дружина й троє дітей. Тут легалізований. Має величезні зв'язки в Мадріді. Залегендований цілком надійно. Дістав аргентінське громадянство. З робітників, був штурмовиком, його послали вчитися в Гейдельберг, потім направили в міністерство закордонних справ, коли там почали переслідувати кадрових дипломатів, які не вступали в твою смердючу нацистську партію… Мені треба роздобути їхні зв'язки. Завдання зрозуміле?

— А тобі? — спитав Штірліц і посміхнувся. — Ти своє завдання зрозумів?

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ — I

1

«Полу Роумену,

посольство США, Мадрід, Іспанія,

21 листопада 1945 року

Дорогий Пол!

Тільки сьогодні я нарешті спокійно випив, спокійно подивився в очі Елізабет, спокійно погрався з Майклом і Джозефом у сищиків і гангстерів, спокійно пройшовся по дому, немов заново його оглядав, і спокійно ліг спати. Правда, заснути не міг, хоч це не від образи й розуміння повної безвиході, а від того, що страшенно перехвилювався за останні два місяці. Отже, не сердься, що я не відповів тобі, просто не міг сісти за стіл.

Завтра я вилітаю в Голлівуд, звідти напишу тобі, розповім, як я там улаштувався, бо я розпрощався з Вашінгтоном, очевидно, назавжди.

Але давай до ладу, ти ж відірваний від дому, живеш, зогрітий мавританськими вітрами, втішений співом хітан, а тому навіть не можеш уявити, що тут коїться з твоїми друзями.

На початку вересня мене викликав Роберт Макайр і почав розпитувати про життя-буття, про те, чи цікаво мені працювати в умовах миру, чи не скучно, чи не тягне мене поїздити по світу.

Звісно, я відповів, що тільки дурень відмовиться. Він спитав, куди мені хотілося б поїхати. Я, звичайно, поцікавився, що буде з Елізабет і хлопчиками, може, нарешті настав час, коли родина має право подорожувати разом з нами. Макайр відповів, що йдеться саме про те, щоб я поїхав на роботу за океан, ясна річ, з родиною. «ВСС кінчилось, — ошелешив він мене, — усі ми переходимо на роботу в державний департамент, там створюється управління розвідки; дипломат, само собою зрозуміло, один не подорожує, неодмінно з родиною, інакше підсунуть у ліжко дівку і ти видаси їй усі секрети, якими напхана твоя голова».

Ми посміялися; я сказав, що рішення про передачу кадрів ВСС у державний департамент абсолютно безглузда ідея, ми не вживемося під одним дахом з дипломатами, по-різному виховані, звикли до різних методів мислення. Макайр погодився зі мною, але зауважив, що я неправильно визначив причинні зв'язки: «Ми з ними вживемося, бо нас навчили вживатися і з дияволом, — сказав він мені, — вони не захочуть ужитися з нами, ось у чому річ; каста; політика; з їхнього погляду, ми належимо до клубу асенізаторів історії».

Цікаво, як ти з ними, з політиками, вживаєшся під одним дахом у Мадріді? Бідолашненький…

Одне слово, він запропонував мені на вибір: Португалію, Іспанію чи Марокко.

Іспанію я відкинув одразу ж, бо вважаю бажання поїхати в Мадрід недружнім актом по відношенню до тебе, досить одного вихованця «Дикого Вілла» на Андалузію, Країну басків і Галісію, разом узятих. Марокко, звичайно, спокусливо, але з однією тільки іспанською там не проживеш, потрібна арабська, і не така, якою розмовляю я, а справжня, лоуренсівська. Зупинилися на моїй улюбленій Португалії; Елізабет була страшенно цьому рада, «хлопчики вивчать мову Камоенса і Васко да Гами».

Я прийшов, як і сотні наших хлопців, у державний департамент, мене прийняв дуже люб'язний чоловік — алюмінієва сивина, проділ, підправлений бритвою, красиві вусики, темно-сірий піджак, синьо-білий метелик — посадив у м'яке крісло, сам сів