Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра
Потім марабут Сі-Утман сказав своєму вченому гостеві:
— Як ти добре, мабуть, знаєш, наше братство заснував Сіді-Ахмед-ет-Тіджані, який походить з марабутської родини Айн-Мадгіїв. Королі й візири Близького Сходу віддавали йому шану. Його поважали навіть у царському дворі в Фесі й у дворі бея в Тунісі. І тільки турецькі яничари, олігархія яких самочинно захопила владу в Ал-жірі, переслідували Ахмеда-ет-Тіджані, бо його вчення спрямоване проти їхнього піратства й проти експлуатації всього поневоленого й жорстоко гнобленого люду. Але цей засновник нашого братства незабаром помер. Він лишив нам двох синів, обох на ім'я Мухаммед. Тому старшого назвали Мухаммед-ель-Кебір-великий, а молодшого — Мухаммед-ес-Сегхір-малий. Обидва були ще надто молоді, щоб після смерті батька боронити інтереси могутнього й усіма шанованого ордену. За заповітом засновника місце ігумена посів марабут з Темассіна Сіді-ель-Хадж-Алі-бен-ель-Хадж-Айсса. Можливо, засновник нашого братства перед смертю передчував майбутнє. І оскільки він знав фанатизм турків, які необмежено панували в країні, то сподівався, що таким чином одверне удар від своїх синів.
Старший син засновника Мухаммед-ель-Кебір 1822 року захищав від турків Айн-Мадгі. 1827 року він загинув на Еггрейському плоскогір'ї, під Мааскарою. Кажуть, що його вбили люди могутнього племені гашемів.
Кров старшого сина засновника ордену Теджаджна назавжди роз'єднала наш орден з турками та гашемами. Коли 1832 року в Алжірі розбили турків, гашеми обрали султаном свою людину — Абд-аль-Кадіра, Мухіддінового сина. Перше, що зробив молодий султан, коли взяв у свої руки військове керівництво й прийняв титул еміра ель-мумма, це закликав до боротьби проти французів, які саме висадилися в Орані, другому за значенням порті Алжіру.
Абд-аль-Кадірові, головнокомандувачеві військ правовірних в Північній Африці, треба було в цей фатальний момент звернутися до молодшого сина засновника нашого могутнього ордену, щоб той допоміг йому в боротьбі проти окупантів. Але чомусь Абд-аль-Кадір не вчинив так! Навпаки, щойно уклавши мир з християнами, він рушив на Айн-Мадгі, оточив місто і дев'ять місяців тримав у облозі останнього Сі-Тіджані.
Коли відбувалися ці сумні події, на темассінського марабута Ель-Хадж-Алі, власне, суверенного володаря ордену, напали члени іншого братства, Мулай-Тайеб, — наші найзапекліші вороги. Їх вів у бій сам туггуртський султан, Бен Джеллаб, непримиренний ворог французів, які в той час просунулися аж до передгір'я на північ і загрожували безпосередньо Біскрі.
Ці події спричинилися до того, що теджаджни попали в обійми до французів. Інакше вони не могли захиститися від переслідувань свого ж народу.
Сі-Утман докінчив розповідь трохи невпевнено. Він сподівався згоди гостя. Проте марабут мовчав, похиливши білу голову на старечі груди.
Тільки після тривалого мовчання спитав:
— Хто тобі казав, що гашеми зрадили старшого сина засновника вашого ордену?
— Ель-Хадж-Алі!
— Ель-Хадж-Алі в усьому цьому фатальному розколі відіграв лиху роль…
— Що ти маєш на увазі, вельмишановний?
— А те, що Ель-Хадж-Алі неждано-негадано завдяки простодушності Ахмеда-ет-Тіджані дістався до надто спокусливої влади й до сили-силенної орденських грошей. Він хоче втримати здобуту владу навіть ціною громадянської війни. Так-так, щоб за допомогою багнетів ворога підкорити собі геть усю країну. А це зрада, зрада віри й рідної землі, яку Ель-Хадж-Алі на очах у всіх продає нашому спільному головному ворогові!
Запала багатозначна тиша.
Сі-Утман, марабут двох найбільших туарезьких конфедерацій, сидів, як вимагали туарезькі звичаї, закривши обличчя запиналом. Можна було бачити тільки його очі, що з жахом уп'ялися в старого.
Тепер неважко було відгадати мету приїзду марабута Абу-Захаріаша аж до Тімассаніна. Відверте звинувачення верховного ігумена в зраді було цілком ясним закликом, щоб Сі-Утман теж повстав проти підлотного керівника ордену і в інтересах суспільства розпочав проти нього боротьбу. Орден Теджаджна повинен стати нарешті під прапор героїчного ватажка народного визвольного руху — Абд-аль-Кадіра.
То було, по суті, все, про що цієї миті думали співрозмовники.
Нарешті Сі-Утман запитав:
— Хто тебе послав до мене в такій важливій справі?
Сіді-Утман хотів знати силу, на яку він міг спиратися в своєму небезпечному заході.
— Хаджа-Ахмед-ет-Туаті.
— Невже?!
— Великий Сенусі призначив ет-Туаті мокаддемом західної області, і ет-Туаті має завдання мобілізувати всі сили країни для спільної боротьби проти спільного ворога, — сказав Абу-Захаріаш.
— Ет-Туаті особисто виступає як вербувальник для Абд-аль-Кадіра? Це для мене новина. Але безглуздо було б подавати тобі надію. Між мною, тобто між нами — обома конфедераціями туарегів та між ет-Туаті і його прагненнями тече ріка шаанбської крові. Адже ти знаєш, що немає на цій землі запекліших ворогів, ніж туареги та шаанби!
— Знаю!
— Але ти, мабуть, не знаєш, що шейх уаргельської Шаанби, Бен Манзур, — племінник ет-Туаті, а тому зневажає все, що на землі туарегів шанують із покоління в покоління. Яке нещастя, що старі чвари між племенами нас роз'єднують, — навіть тих, хто бачить правильний шлях! Однак пута цієї ворожнечі сковують нас міцніше, ніж військових полонених!
— Я знаю і про це. Проте сталося так, що дядько і племінник назавжди розійшлися. Послухай те, чого ти не знаєш… — і Абу-Захаріаш розповів Сі-Утману про жахливий злочин — убивство аменохала, якого допустився пихатий і знавіснілий шейх Бен Манзур.
Приголомшений такою страхітливою звісткою, Сі-Утман зблід, підвівся й схвильовано вигукнув:
— Зрозумій, шановний марабуте, що це лихо, яке наче грім з ясного неба впало на Ахаггар і на всіх туарегів, вимагатиме від мене всіх моїх сил. За годину я поїду звідси. Будь ласка, користуйтеся гостинністю мого монастиря скільки завгодно. Я накажу, щоб люди монастиря були до твоїх послуг, кожен брат виконуватиме твої бажання. Бувай здоровий!
Абу-Захаріаш сподівався саме на таку відповідь і тому запитав усміхаючись:
— Ти хочеш негайно вирушити до Іделес?
— Так.
— Мені треба було почути це, бо я хочу просити тебе зробити ласку й узяти мене з собою.
— І ти, шановний отче, бажаєш вирушити до диких ахаггарських гір?
— Я, стара людина, бажаю хоч раз на віку, власне, на схилі мого