На Зеландію! - Максим Іванович Кідрук
Я гучно плямкнув, побовтав пальцем у прохололому чаї, виловлюючи скибку лимона, і зітхнув:
– О’кей. Тобто мені це… гм… цікаво. Я напишу. Все обміркую і обов’язково тобі напишу.
– Супер!
Розмова добігала кінця. Сергій гукнув офіціантку і попросив викликати таксі. За кілька хвилин авто чекало біля кав’ярні. Натягнувши свої «хутряні» скафандри, ми вийшли у відкритий космос, залитий світлом вуличних ліхтарів. Стали коло машини.
– Ти хоч уявляєш, наскільки дорого обійдеться сам переліт? – зауважив я. – Це ж Нова Зеландія. – Прикинув у голові маршрут. – Мінімум дві пересадки.
– Скільки?
– З біса дорого, чувак. Тисячі дві американських грошей. Враховуючи, що купувати білети доведеться перед самим вильотом, можливо, дорожче.
– Плювати. Воно того варте.
– Хех! Це точно.
– Тебе підвезти? – «Сірий» заліз у машину.
– Дякую, не треба. Я тут поряд живу.
– Тоді все. Бувай! – Сергій простягнув руку. – Будь крепкий!
– І тобі не пчихати!
Я потиснув правицю і відступив на тротуар.
– Чекаю листа! – кинув через плече Притула, коли авто відчалювало від бровки.
Витягнувши руку, я підняв догори великий палець: усе буде гаразд, чувак. Хоча не знаю, кого більше заспокоював у той момент, «Сірого» чи сам себе…
* * *
Тупцюючи додому, я не звертав уваги на мороз. Мордяка німіла, шапка обростала льодяною бронею, та мені було не до того. Думав про те, що доля осідлала мене. Знову – не я її, а вона мене, чортяка. Думав, як «зрадіють» мої батьки, коли розповім про задуману акцію… Більшість думок крутилися навколо пропозиції «Сірого». Я усвідомлював, наскільки серйозною є новозеландська авантюра. По дорозі намагався вигнітити з себе хоч які-небудь причини для відмови. Знайти щось, аби обґрунтувати категоричне «ні». А проте з кожним кроком я тільки більше переконувався, що в моєму організмі немає протиотрути, спроможної витіснити з голови слова Притули. Було очевидно, що лягатиму і прокидатимусь під їх акомпанемент. І не зможу нічого з цим вдіяти. Я чомусь не сумнівався, що виграю конкурс, у той же час розумів, що помста новозеландцям може скінчитися чимось не дуже приємним – міжнародним скандалом чи навіть моїм ув’язненням. Поміж тим я знав – я вже тоді знав! – що не пробачу собі, якщо відмовлюся… Ще годину тому я був залізно впевнений, що не попруся нікуди до кінця року. А тепер сподівання провести наступні кілька місяців у мирі і спокої гаснули швидше, ніж багаття під тропічним дощем.
«От, бляха, – міркую, – з мене ж іще навіть засмага не облізла».
Підвів голову. Крижане повітря, немов вампір, вгризлося в горлянку. Роззирнувся. Мені потрібен був знак. Будь-що, що переконало б мене у правильності обраного шляху. Я не забобонний, але раптово схотів знати, що вселенський розум (чи що там над нами нагорі) на моєму боці. Праворуч, пирхаючи парою і димом з вихлопних труб, ледве ворушилися два потоки машин. Уздовж дороги палахкотіли неоном рекламні бокси. Люди збігалися до метро «Лук’янівська», поспішаючи додому. Нічого незвичайного.
На перехресті вулиць Коперника й Артема є підземний перехід. Підходячи до нього, надумав порахувати сходинки. «Якщо кількість виявиться парною, – так собі петраю, – значить, погоджуюсь, за тиждень-два відсилаю Притулі план дій, і хай буде, як буде! Якщо ж непарною… тоді буду ще думати».
Кінотеатр «Київська Русь» залишився за спиною, пащека переходу розкрилася переді мною. Задерши підборіддя (щоб усе було по-чесному), я став рахувати. Раз, два, три, чотири, п’ять… Назустріч підіймались кілька чоловік… Шість, сім, вісім, дев’ять… Вулиця помалу зникала з поля зору… Десять, одинадцять… Ось уже видно відблиски світла з кіосків, у яких торгують квітами та канцелярським барахлом… Дванадцять, трина…
Тринадцяту сходинку я недорахував. Ступив на лід. Права нога ковзнула вперед. Щоб втримати рівновагу, я розчепірив руки в боки, як Лео Ді Капріо на «Титаніку», і різко подав тулуб уперед. Я б устояв на ногах (або принаймні приземлився недалеко від місця пригоди), якби не сходинка № 14. Ця зараза також виявилася під кригою. Відтак я зробив гран-батман[38] лівою ногою і з криком «Їпти-и-ить!» ластівкою пролетів решту спуску в перехід. Швидкість і конфігурація польоту, як ви розумієте, унеможливлювала підрахунок останніх сходинок.
Укріплений льодом шолом на голові врятував мене від струсу мозку, а броньована хутром дублянка захистила ребра. Я лиш гарно вимазався (попри мороз долівка в переходах завжди вкрита юшкою з товченого льоду, солі і бруду) і подряпав задубілі долоні.
Підіймаючись і обтрушуючись, тихо лаявся. Зацікавлені писки продавців визирали з віконець: що воно таке залетіло з дороги?
– Дєня, вигані єво! Бігом! Оно здєсь всьо обригаєт! – завищала продавщиця квітів, певно, сприйнявши мене за п’яничку, який звалився у перехід.
Здоровенний щокатий Дєня у хутряній шапці, яка нагадувала замасковане шерстю невелике (чоловік на десять) бомбосховище, висунувся з сусідньої ятки.
– Пшол вон атсюдава!
Сяк-так відчистивши штани і куртку, я вдав, що не помічаю торгашів, і, гордо задерши носа, посунув нагору. На підйомі макітрою вже не крутив і сходинки (трясця їм!) не рахував.
Мабуть, то таки був знак. Іноді варто рухатися вперед і не ставити дурних запитань. Життя – хитра, але справедлива штука: воно дає відповіді тільки тоді, коли ми їх справді потребуємо, а не тоді, коли, хоч лусни, хочемо дістати відповідь.
Замість випрошувати нові сигнали з небес я вирішив із кимось порадитися…
Це схоже на план!
Непомітно минуло кілька тижнів. З півдня до України пхалося тепло. Спершу ледаче, ніби соромлячись відтісняти зиму на північ, та ближче до середини березня весна наплинула по-справжньому – з усіма потрібними атрибутами: пташиними співами, свіжими бруньками і голими дівчачими ногами, котрі втомилися від теплих панчіх, штанів і відсутності чоловічої уваги.
Я ні з ким не радився і вирішив усе сам. Просто поставив усіх перед фактом: Притула готує десант на Нову Зеландію і, швидше за все, десантуватися буду я. Батьки, ясне діло, були не в захваті, проте заперечувати не стали. Друзі також відреагували прохолодно. Їм припала до душі сама ідея, але всі в один голос твердили, що вважатимуть мене божевільним, якщо я погоджуся. Лише один знайомий підтримав мене і пообіцяв, що безкоштовно розробить сайт, через який потім збиратимуть гроші на мій викуп із новозеландської тюряги.
Для протоколу: я чималий час вагався перед тим, як остаточно вирішити, що встряю в авантюру тернопільського
