Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв
Ви не дивитесь ні на що, а бачите все. Тільки бачите, не аналізуючи й не шукаючи причин. Та й навіщо їх шукати? Любов уникає руйнівного аналізу. Вона синтезує, пожадливо збирає окремі відчуття, щоб натхненно прикрасити й об’єднати в чарівний образ найкращої в світі людини.
Ні, Андрій Лаптєв та Майя не говорили про любов, не співали дифірамбів краєвидам та погоді, не зітхали, крадькома позираючи один на одного. В їхній бесіді фігурували скальпелі та трепани, тампони та всякі інші причиндали, необхідні в хірургії, але надто далекі від лірики. І все одно саме там, біля баньяну, який щороку в переддень Азарха правив за збірний пункт калікам з усієї Бенгалії, відбулося перше освідчення, перше зближення двох людей.
Спочатку Лаптєв ще опирався своїм почуттям. Він з тоскним неспокоєм думав про те, з якою зловтіхою, з яким підкресленим презирством поставляться до нього ті лицеміри й ханжі, які всі людські почуття й поривання ладні занумерувати, проштемпелювати і підшити до відповідної «справи». Вони намагатимуться розтоптати брудними чобітьми те найчистіше, чого самі ніколи не зазнали, отруюватимуть життя і йому, і Майї.
Краще було б не закохуватись. Але коли вже так сталося, треба захищати своє право на щастя.
Андрій насторожено, нетерпляче очікував на щонайменший натяк з боку якогось із співробітників, щоб з самого початку гостро урвати спроби втрутитися в його особисте життя. Проте в експедиції не було тих дрібних мерзотників, що вважають за свій солодкий обов’язок нашіптувати, під’юджувати, сварити. Цей невеликий колектив борців за життя пройшов вогненну купіль фронтів Вітчизняної війни, яка очистила його від пустого шумовиння та брудного накипу, навчила щирості відносин та взаємної поваги. Доцент Лаптєв був у експедиції новачком; він ще не знав її традицій, йому здавалося, що про його почуття до Майї просто ще ніхто не довідався.
Але всі бачили, всі розуміли, що коїться з Андрієм Лаптєвим… і мовчали. Коли людина в такому стані, її краще не чіпати. Настане час, і вона сама заговорить, почне ділитися радістю чи горем, попросить поради. А зараз хай в ній перекиплять почуття, випарується зайвина енергії, і майбутнє перетвориться з розпливчастого марева на чітке просторове зображення справжнього життя.
Слід сказати прямо: Майю в експедиції зустріли стримано. Коли б вона була звичайною індійською дівчиною з якогось селища, до неї поставилися б як до хорошого друга, як до учня, здатного ввібрати в себе найкраще, що може дати радянська людина. Однак вона з’явилась як дочка раджі, як представник чужого світу, тому до неї придивлялися пильно, оцінюючи за найсуворішими критеріями, і до часу відгороджувалися підкресленою ввічливістю.
А вона нічого того й не помічала. П’яна від щастя, вперше по-справжньому юна, вона летіла десь у високості на крилах, які міцніли з кожним її рухом. Де там було їй розрізняти нюанси в ставленні до неї кожного з росіян, коли один з них — найкращий! — любив її. їй хотілося відповісти на цю любов чимось дуже хорошим, показати себе гідною його, мужньою, витривалою. Дівчині здавалось, що ось-ось має трапитись щось надзвичайне, коли доведеться напружити всі сили і показати Андрієві, на що вона здатна.
Але нічого видатного не трапилось. Майї не довелося навіть зіткнутися з чумою. Страшна хвороба того року обминула Бенгалію, — вірніше, з допомогою новітніх засобів удалося запобігти епідеміям ще до їхнього виникнення. Експедиція, головним чином, провадила роботу дуже прозову, хоч і важливу.
Чума в Індії — страшне лихо. Вона не згасає ніколи, жевріючи, як вуглина під попелом, скрізь, де панують злидні та бруд, і може в першу-ліпшу мить спричинитися до страшної пожежі. Саме через це навіть англійці сяк-так боролися проти чуми та ще й запрошували лікарів усього світу допомогти їм в цьому. Росія відгукнулась на цей заклик першою. З 1897 року, коли до Індії було послано протичумну експедицію, в складі якої був славнозвісний український вчений Заболотний, ця допомога перетворилася майже на обов’язок.
Але в Індії лікарям доводиться стикатися не тільки з чумою. Коли б якомусь з учених заманулося зібрати збудників усіх хвороб, починаючи з древньої, як світ, прокази й кінчаючи найсучаснішими вірусами, він би знайшов їх тут дуже легко. Однак ця перспектива навряд чи припала б до смаку хоч будь-кому, не кажучи вже про членів радянської епідеміологічної експедиції, яким довелося стати універсальними фахівцями з усіх галузей медицини.
Минув той час, коли на радянських лікарів дивилися майже як на провісників лиха. Нема де правди діти, — Сатіапал таки допоміг експедиції, розвіявши навколо неї атмосферу недовір’я. Та навіть коли б не це, крига скресла б все одно. Досить було провести дві-три вдалі операції, вилікувати кількох тяжкохворих — і вже доводилося подеколи навіть обмежувати прийом, бо невистачало ні лікарів, ні ліків.
Поки що лікувалися тільки мужчини. Вперше подолавши острах, вони почали звертатися до радянських лікарів охоче. А жінки вперто відмовлялися від медичної допомоги і, навіть вмираючи, тяглися до невігласів-жерців.
На жаль, у складі експедиції не було жодної жінки. Професор Калинніков з дня на день чекав приїзду своєї дружини-терапевта та її подруги-хірурга, справедливо вважаючи, що жінкам легше знайти шлях до сердець затурканих, темних істот. Проте приїзд жінок відкладався через ряд обставин, тому Калинніков зрадів, коли з’явилась дочка Сатіапала. йому здавалося, що Майя допоможе перемогти недовіру жіночої частини населення.
Кілька перших спроб нічого не дали. Хворі індійки не припускали, що молода дівчина може зарадити лихові, врятувати їх від хвороб.
Та ось до табору прийшов старик-мусульманин, якого незадовго перед тим було вилікувано від тропічної малярії. Старий благав урятувати його дружину або хоч допомогти їй спокійно вмерти. Він поставив лише єдину умову: щоб його дружину лікували в нього вдома, потай, і щоб лікарем була жінка.
З розповіді
