Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Де?! — аж вигнулася мати, яка нарешті прийшла до тями. — Де мій маленький онучок? Де мій зелененький огірочок? Боже, невже це правда? Старий, у нас є онук! Ха-ха!

— Тільки чим ти його годуватимеш? — важко зітхнув батько і показав хвостом на розбійника. — Хіба що ним!

Усі притихли.

— Я знаю, як вам зарадити! — відступив на крок Пинтя. — Але послуга за послугу: я вам — онука, а ви мені — карту драконів!

— А-а, то ось що тобі треба було, хитрий ошуканцю! — люто розсміявся старий дракон. — Хотів видурити в нас родинну реліквію? Хто за нею тільки не ганявся, але ми її свято берегли. Бо як дракон може літати по Закрайсвіттю, не знаючи, що де знаходиться? Не бачити тобі цієї карти, як своїх вух! Ех, стара, нарешті поїмо м’ясця!

Він відкрив свої велетенські пащеки, і Пинтя побачив у них кілька рядів гострих зубів. Розбійник відступив ще на крок, торкнувшись спиною Татоша.

— Гаразд! — крикнув він. — Нині ви строщите мене з конем. А що будете їсти завтра? А через місяць? Через рік?

— Про це в тебе вже хай голова не болить! — дракон почав повільно підповзати до отамана. Двоє драконів-синів і собі трохи підсунулись. Лише мати непорушно застигла на місці. Раптом вона вихопилася і стала поміж прибульцями і зміями.

— Ти з голоду цілком одурів, старий! — зашипіла вона. — Хочеш жерти, то їж мене! А цього двоногого я не дам і пальцем зачепити! Ти мене знаєш!

— Вступися з дороги! — нахмурився чоловік.

— Не вступлюся! І їжу відтепер самі собі готуватимете! Цікаво тільки, з чого?

— А може, мати справді каже правду, і двоногий знає, як зарадити нашій халепі? — несміливо озвався середульший брат.

— Тату, може, хоча б вислухаємо його?! — підтримав його і старший.

— Усі проти мене? — повільно обвів їх незмигним поглядом своїх шістьох очей батько. — Усі раптом помудрішали. Що, будете на траві пастися чи листя на деревах об’їдати?

— Чому траву чи листя? — втрутився Пинтя у сімейну суперечку, розуміючи, що настав сприятливий момент. — Люди їх теж не їдять!

І він вирішив розповісти про свою незабутню вечірку в Шарканя. Коли нахваляв Марійчині пироги, замішані на найкращому маслі, найсвіжіших жовтках, приправлені шафраном та іншими присмаками, то дракони аж слину ковтнули. Що-що, а переконувати отаман умів! Він запропонував крилатим ящурам несподівану оборудку: вони мають подружитися з мешканцями Заклятого міста. Хто сказав, що дракони і люди мусять постійно ворогувати? Адже шлюб Марійки і Шарканя довів цілком протилежне. І саме в цьому був єдиний порятунок для зміїв-драконів. Адже так вони могли продовжувати свій рід.

— Породичатися з двоногими? — недовірливо хитав головами старий дракон. — Це тільки в божевільній макітрі могло таке примаритися!

— Чому, тату? — озвався середульший брат. — Хіба в нас є інший вихід? Я сам про це міркував. Але воно здавалося таким химерним, що я й не наважився розповісти.

— А для чого нам приятелювати із Заклятим містом? — поцікавилася мати.

— Як то для чого? — усміхнувся Пинтя. — Ви їх охоронятимете від ворогів, а вони вас за це годуватимуть!

— Пампухами? — зіронізував батько.

— А ви їх колись їли? Знаєте, яка смакота?

По блискучих драконячих очах розбійник зрозумів, що досяг мети. Сумнів був посіяний і рано чи пізно він мав дати врожай.

— А де наш маленький онучок? — засовалася від нетерпіння мати.

— Спочатку карту! — простяг правицю розбійник.

— А для чого вона тобі? — втомлено прорік старий дракон.

— Хочу помститися Ґанджі-бабі за смерть свого кума Шарканя!

— Старий, дай йому те, що він просить! Ми ж і так уже далі Скляної гори не спроможні літати! — втрутилася у розмову мати.

— Тату! — заблагали сини. — Смерть нашого брата мусить бути відплачена!

— Ет, робіть, що знаєте! — розчаровано махнув хвостом батько. На його очах руйнувався тисячолітній світ, і він раптом утратив до всього інтерес. — Ви ж знаєте, де вона зберігається!

Середній брат різко махнув крильми і вилетів із зали. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в пазурах скручену шкіряну потерту мапу.

Пинтя розгорнув її на прозорій підлозі і вперше людське око побачило славнозвісну карту драконів. Шлях до країни Кам’яного попа був відкритий.

Вони летіли вже півдня, і Татош занепав на силі. Пинтя й сам увесь час куняв і раз мало не вихилився з сідла і не полетів стрімголов додолу. Він попросив Фаралампаса, аби той їм щось оповідав про місцини, над якими вони пролітали, щоб відганяти дрімоту. Але щурик боявся навіть носа виткнути з тайстри.

— Я мушу напитися води! — проказав охриплим голосом Татош і почав знижуватися. Під ними стрічкою вилася невеличка річечка, заросла чагарями.

— Де ми? — Пинтя почав розглядати мапу.

— На кордоні Шовкової держави і Царства песиголовців, — відповів Татош. — Тут ще можемо трохи перепочити.

Шовкова держава була найбільшою країною Закрайсвіття. Майже увесь цей час мандрівники пролітали над нею. Вона мала чимало квітучих міст і поселень. Та найбільше їх було зосереджено в центрі — у мальовничих оазах. Натомість по околицях був незалюднений простір. З боку Заклятого міста шовковитяни селитися боялись, бо остерігалися драконів. З боку Царства песиголовців теж ніхто не хотів жити, не довіряючи войовничим сусідам.

Тут карбували золоті монети із зображенням сонця, а не троянди, як це з давніх-давен заведено у Заклятому місті. І в цьому не було нічого дивного, бо Шовкова держава розкинулася значно південніше і мала інший клімат і