Тарзан, годованець великих мавп - Едгар Райс Берроуз

— Диво дивне! — мовив він.

— Слава Богу, професоре! — прошепотів пан Філандер знервовано. — Отже, ви ще не вмерли?

— Тихо, тихо, пане Філандере, тихо! — зупинив його професор Портер. — Я в цьому ще й сам не переконався.

Дуже обережно професор Портер зігнув праву ногу, й — о радість! — вона була неушкоджена. Затаївши подих, помахав лівою рукою над своїм простертим тілом — рука діяла.

— Диво, диво дивне! — промовив він.

— Кому це ви подаєте знак, професоре? — збуджено запитав пан Філандер.

Професор не став відповідати на таке двозначне запитання, а натомість обережно підвів з землі голову й кілька разів хитнув нею вперед-назад.

— Диво! Дизо дивне! — прошепотів учений. — І голова ціла.

А пан Філандер, де впав, там і лежав непорушно. Він не міг зважитися ворухнутися. Адже хіба здатна на таке людина, у якої зламані руки, ноги й хребет?

Одне око його було занурене у м’який мул. Скосивши інше, він нажахано дивився на дивні витівки професора Портера.

— Яка шкода! — вигукнув пан Філандер півголосом. Струс мозку викликав повну розумову аберацію! Як шкода такої ще молодої людини!

Професор Портер перевернувся на живіт і повільно вигнув спину, ставши подібним до величезного кота, який здибався з розлюченим псом. Потім сів і обмацав різні частини свого тіла.

— Усе на місці! — вигукнув учений. — Диво дивне, диво з див!

З цими словами він підвівся і, в’їдливо позирнувши на все ще розпластане тіло пана Самуеля Т. Філандера, сказав:

— Годі, годі, пане Філандере! Не час тепер ніжитись. Треба вставати й діяти!

Пан Філандер продер від бруду своє друге око і з німою люттю втупився у професора Портера. Але потім усе ж спробував підвестись, і ніщо не могло зрівнятися з його подивом, коли ця спроба чудово вдалася!

Втім, його обурення жорстоко-несправедливим зауваженням професора Портера ще не перекипіло, і він ладнався заперечити, коли це його погляд натрапив на дивну постать, що стояла неподалік і уважно їх обох розглядала.

Професор Портер підібрав свого блискучого шовкового капелюха, обережно почистив його рукавом і надяг на голову. Він помітив, що пан Філандер тицяє у щось поза його спиною, озирнувся і побачив непорушного велетня, голого, за винятком пов’язки на стегнах та кількох металевих прикрас.

— Добрий вечір, вельмишановний пане! — мовив професор, злегка піднявши циліндр.

На відповідь велетень жестом запросив старих іти за ним і пішов берегом туди, звідки вони щойно прийшли.

— Я вважаю, що ми вчинимо мудро, коли підемо за ним! — зауважив пан Філандер.

— Годі, годі, пане Філандере! — заперечив професор. — Недавно ви наводили напрочуд логічні аргументи на користь того, що табір знаходиться на південь від нас! Я ставився скептично до цього, але врешті-решт ви мене переконали, тому я і зараз переконаний, що ми повинні йти на південь, щоб приєднатися до наших друзів. Отже, я йду на південь!

— Але ж, професоре Портере, можливо, цей чоловік знає краще! Він, напевне, тубілець цієї частини світу! Принаймні пройдімо з ним хоч трохи.

— Годі, годі, пане Філандере! — урвав професор. — Мене важко переконати, та коли вже я переконався, моє рішення стає незмінним! Я рушаю в попередньому напрямку, хоч би мені й довелося обійти довкола Африканського континенту, щоб досягти місця призначення!

Подальшу суперечку припинив Тарзан, який переконався, що дивні люди не йдуть за ним, і вернувся до них. Він знову подав їм знак, але старі продовжували розмовляти.

Врешті від їхнього дурного невігластва велетневі урвався терпець. Він схопив переляканого пана Філандера за плече, і перш ніж поважний джентльмен встиг усвідомити, вбито його чи довіку скалічено, Тарзан міцно зашморгнув свою мотузку довкола шиї пана Філандера.

— Годі, годі, пане Філандере! — запротестував професор Портер. — Вам аж ніяк не личить піддаватися такому приниженню!

Але щойно ці слова вилетіли з його вуст, як його самого було схоплено й міцно залигано тією самою мотузкою. І Тарзан рушив на північ, ведучи за собою вже вкрай переляканих професора та його секретаря.

У мертвій мовчанці вони йшли, як здавалося стомленим і згорьованим старим, годину за годиною, поки нарешті піднялися на невеличкий пагорб і страшенно зраділи, побачивши не далі як за сто метрів омріяну хатину. Тут Тарзан звільнив їх і, вказавши на маленьку оселю, зник у джунглях.

— Диво дивне! Диво з див! — пробурмотів професор. — Ви ж бачите, пане Філандере, що я, як завжди, тримався слушної думки, і коли б ви не були такі вперті та неслухняні, ми б уникли цілої низки дивовижних, не сказати б небезпечних, пригод. Будь ласка, змусьте себе коритися проводові досвідченішого й практичнішого розуму наступного разу, коли вам знадобиться мудра порада!

Пан Самуель Т. Філандер був надто втішений щасливим кінцем своїх пригод, щоб обуритися ущипливим докором професора. Натомість він схопив приятеля під руку і потяг його до хатини.

Жертви корабельної аварії страшенно пораділи, коли знову опинилися всі разом. Світанок застав їх за переповіданням різноманітних пригод та обговоренням питання про тотожність захисників та хранителів, яких вони здибали на цьому дикому березі.

Есмеральда була переконана, що це був не хто інший як янгол господній, посланий навмисне, щоб їх оберігати.

— Якби ти побачила, як він наминав сире лев’яче м’ясо, Есмеральдо, — зареготав Клейтон, — ти б подумала, що він вельми плотський янгол!

— Нічого небесного в його голосі не було, — зауважила Джейн Портер і ледь здригнулася, згадавши страхітливе ревіння, яке пролунало після вбивства левиці.

— До того ж він не дуже відповідає моєму уявленню про гідність небесних посланців, — зауважив професор Портер. — Цей… е… е… джентльмен залигав двох поважних, мудрих вчених і потяг їх джунглями на вірьовці, мов якихось корів!

Коли зовсім настав ранок,