Небезпечний свідок - Анатолій Сергієнко

– Я пожартував, вибачте. За кого ви мене масте, за злодія?

– Нічого собі жарти! Звідки вам відомо про гроші, чому знаєте номер телефону? Де ви сховали сумочку? Віддайте, інакше покличу міліцію, там з'ясують, хто ви насправді.

Міліцейська патрульна машина з мигалкою. Дужі хлопці заломлюють назад руки. – Пройдемо, громадянине!

Чекав десять хвилин, двадцять, півгодини. Поволі до свідомості доходила думка: мене обдурили. Жінка не прийде, а я повірив і кому – актрисі? Така оказія трапляється зі мною рідко. А як спритно вона мене розіграла! «Ой, знайшлася! Щиро вам вдячна! Вже біжу, за п'ять хвилин буду!». А я, дурень, повірив, побіг назустріч долі! Ще вахтерка не впустить – буде повний букет неприємностей. Міліція або військовий патруль, вони тепер разом ходять містом, точно підберуть. Шукача пригод у футболці, спортивних штанях, з торбинкою в руках…

Погляд ковзнув на протилежний бік вулиці. «Жигулі-дев'ятка» темно-синього кольору. В салоні двоє мордатих молодиків смалять цигарки. Машина під'їхала, коли я підходив до кафе. Невже стежать? Рушив до лікарні, біля брами озирнувся, «дев'ятка» їхала за мною. Чи не забагато на сьогодні авт?

Карбованець допоміг, мене впустили до лікарні. Швиденько кинувся до телефону, одначе, уздрівши в коридорі чергового лікаря, подибав, похнюпившись, сходами на другий поверх у свою палату. Електрика була вимкнута. Навшпиньках, тихо ступаючи, дістався свого ліжка. Поклав торбинку на тумбочку, не роздягаючись, ліг поверх ковдри.

Я сидів на сходах розбитий, розчавлений, розпачливо обхопивши долонями голову. Руки трусилися, зуби цокотіли від страху, блювота підступала до горла. За що мені, Боже, такі випробування? І це лишень початок, живим мене з цього льоху не випустять. Обмацав кишені, сподіваючись знайти хоч шматок паперу й огризок олівця, щоб написати передсмертну записку. Однак марно. Кишені були порожні. Ні гаманця з грішми, ні хустинки до носа, ні годинника на руці. Ограбили, відібрали? Знайшли кого грабувати! Інженера, котрий живе від зарплати до зарплати. Збіг обставин, випадковість, полювали на когось іншого? Мозок напружено працював, перебирав варіанти полонення і не знаходив відповіді.

Хто лежить у ящику? А може, лежав, дух мерця ще не вивітрився і я наступна жертва? Забагато знаєш, тебе попередили, натякнули, щоб не стояв на дорозі, не пхав носа куди не слід, ти не взяв до уваги пораду, тепер мусиш розплачуватись. Життям, ясна річ, бо грошей у тебе немає і ніколи не було. Цікаво, скільки вони б за мене здерли? Десять тисяч, п'ятдесят, сто? «Дерев'яними» чи валютою? Може, на гонорар, нещодавно одержаний за першу книжку, сподіваються? Не сміши, чоловіче, людей! Тих грошей, як кіт наплакав. Двомісячна зарплата інженера. І то половина вже пішла на відзначення події. Погано проінформовані? Ні, вони добре знають, кого шантажувати, знають, хто нині при грошах. Тільки не письменники. Видавництва на межі банкрутства, жодна рукописів не приймає, видати тепер книжку – недосяжна і мрія кожного літератора. Ще трохи – і підуть поети і прозаїки з торбою по світі, якщо вчасно до верстатів на заводах не стануть чи в гендлярів не перекваліфікуються. Ех писали б собі тихо, обминаючи гострі кути, лад оспівували, дружбу радянського народу, творили б сагу Системі. Тоді б і видавництва не закривали, і папір би знайшовся, і щось би перепало зі столу можновладців. Самі ж винні. Хто першими почав, хто народ збудив і повів ламати Систему? Демократії захотілося, незалежності, ринку – маєте! Хто вас буде рятувати, кому тепер потрібна ваша продукція: поезія, проза, критика й самокритика? Тим, кого мітингова хвиля з намулу винесла, чи злочинцям, котрі кастетом по голові і в авто вкинули? Скільки ж залишилося жити, який кінець мене чекає? Накинуть зашморг на шию і знайде хтось поета у лісі на високій березі. Покінчив життя самогубством, з головою щось у нього було негаразд, книжки писав… Або по радіо передадуть, як кілька днів тому: знайдено труп мужчини без голови і з відрізаними гениталіями. А скорше всього, взагалі не знайдуть. Ніхто й не довідається, як жив і про що думав в останні хвилини життя молодий, можливо, й перспективний чи навіть талановитий, літератор…

Серце загупало в грудях, піт вкрив чоло. Не так мене злякала думка про смерть, як те, що не доведеться більше написати ні рядка. Це ж трагедія, катастрофа! У розквіті сил, сповнений творчих задумів, не встиг повідати людству найпотаємніше. Не реалізував себе творчо. Не написав головного твору життя. Стільки часу змарнував! Усе гадав: потім, пізніше, нехай книжка вийде, на ноги твердо стану, син підросте, копійчину якусь на заводі зароблю, а тоді – по-справжньому писатиму. День і ніч працюватиму, не шкодуючи себе, до затемнення мізків, до одуріння. Поїду в село до батьків, двері зачиню, ланцюгом себе до письмового столу припну… Авжеж, попрацюєш, скоро за тобою прийдуть. Якби знати наперед, як складеться життя, скільки часу тобі відміряно. Невже всьому кінець? Планам, мріям, задумам? І треба ж такій оказії статися саме тоді, коли книжка вийшла! Кілька днів усього й тішився. В лікарні, коли дружина принесла. Ще не оговтався від радості. Така подія лише раз у житті буває. До дрібниць усе пам'ятаю. Я тримаю в руках свою першу книжку! Радісне хмільне запаморочення, бентежно гупає серце, сон, казка! Не вдарив грім, не зупинились перехожі, не припали до вікон лікарні обличчя хворих, але життя пульсувало вже не так. Змінилось забарвлення, побільшало яскравих кольорів. Тихо згасав день, надвечірнє, без жодної хмарини, небо було чистим, як ніколи, гостро пахло квітами. Ніжно пестив глянцеві палітурки, вкотре вдивлявся у своє фото, вчитувався у заголовок – і не вірив, що це моя книжка. А потім, коли поїхала дружина, кинувся затято гортати аркуші. Чи моя повість, чи не наплутали чогось у столичному видавництві? Заспокоївся, сів на лаву. Читав жадібно, не пропускаючи жодного слова, літери, розділового знаку. Вже й смеркло, а я все читав і читав з фанатичним скаженим азартом, не помічаючи нікого довкола. Потім щасливий побрів до палати, міцно пригортаючи книжку до грудей. Любе, вистраждане, народжене в муках дитя! Здавалося, хворі тільки на мене й дивляться.

Заснути вночі не міг. Думки галопували в голові. Картини майбутнього заполонили до ранку уяву. Слава, успіх, визнання, гладенька дорога всипана квітами! Сяють угорі кришталеві люстри, сліплять очі юпітери, стрекоче безперервно кінокамера, оркестр грає туш. Я в новому костюмі, білій сорочці, при краватці, стою на краєчку кумачевої доріжки, а довгоногі дівчата в українських національних костюмах чіпляють на шию лавровий вінок лауреата. Оплески, вітання, квіти, поцілунки.